Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— Уперед! — мовила я. Ланцюг шарпався дедалі дужче, й за моєю спиною вже виростала неоковирна велетенська постать Тіні. — Уперед!

Ми з Локвудом поспіхом подались уздовж ланцюга. Накидки знову стали нам у пригоді — ГЬсті розлітались перед нами на всі боки. Нарешті ми виступили з кола й вискочили до ангара.

— Мерщій! — вигукнув Локвуд і помчав уперед. Накидка тріпотіла в нього за спиною, наче справжні крила. Я промчала вслід за ним повз друг}7 залізну жердину, вбиту в землю недалеко від кола, й прослизнула крізь відчинені двері, а потім. махаючи руками й низько пригинаючи голову, побігла рінню до зробленого Джорджем проходу в огорожі, а вже звідти рушила лукою, порослою високою чорною травою. Ми бігли й бігли, проте не чули за спиною жодних ознак гонитви. Врешті-решт ми зупинились, тяжко відсапуючи.

Аж тоді ми вперше озирнулись. І помітили, що довколишнє поле змінилось. Тепер воно було вкрите кристаликами льоду, які виблискували під чорним небом, а довкола нас клубочився туман.

Довкола панувала тиша. Вітер, що раніше лютував над полем, ущух, проте нічне повітря було страшенно холодне. Білі мережива паморозі щільно вкривали чорну промерзлу землю: ясні промінці виблискували і в полі, й на схилах пагорба, й на темних деревах, що стояли на його вершині. Важко було тільки сказати, звідки лине це проміння: у вугільно-чорному небі не було видно ні зірок, ні місяця. Ми з Локвудом стояли серед поля самі й дивилися у той бік, звідки щойно прибігли.

— Здається, за нами ніхто не женеться, — зауважив Локвуд, і його голос у морозному повітрі здався мені напрочуд кволим. — Усе гаразд.

— А де ті люди, що стояли біля дверей? — запитала я. відчуваючи, як важко чомусь мені говорити. — Щось я нікого не бачу...

— Я теж. Мабуть, пішли собі. Нам пощастило.

— Умгу. Пощастило.

Озирнувшись, я помітила, що прожектори теж хтось вимкнув: тепер вони висіли над покрівлями ангарів, наче велетенські здохлі комахи. Самі ангари тепер скидалися на клапті світло-сірого паперу, наклеєні на темно-сірий картон. Навіть у тім ангарі, з якого ми тільки-но вибігли, згасли вогні. Увесь дослідницький центр огортало те саме сріблясте сяйво, що мерехтіло на пагорбі й деревах.

— Електрика вимкнулась. — мовив Локвуд. — Може, це й відвернуло їхню увагу.

Зовні Локвудова накидка вкрилась товстим шаром льоду. Судячи з ваги, те саме сталось і з моєю накидкою, проте ггір'я—я скоріше усвідомлювала, ніж відчувала це, — чудово, як і раніше, захищало мене від нестерпного холоду. В повітрі довкола нас снувався білий серпанок.

— Цікаво, звідки взявся цей туман? — запитала я. — І паморозь... Раніше їх тут не було.

— Може, це якась побічна дія їхніх експериментів? — припустив Локвуд. — Не знаю.

—А ще оце химерне світло... В ньому все здається пласким, ніби паперовим.

— Місячне світло часом виробляє такі штучки, — мовив Локвуд. придивляючись до дерев.

— Де ж тоді в небі місяць?

— Мабуть, за хмарами.

Проте на небі не було ані хмаринки.

— Краще ходімо, — запропонував Локвуд. — Усі інші, мабуть, уже на півдорозі до села. їм напевно потрібна допомога. Треба мерщій наздогнати й заспокоїти їх.

— Щось я цього не розумію, — сказала я, далі роздивляючись на небо.

—Ходімо до них, Люсі.

І ми вирушили. Іній хрускотів у нас під ногами, а біля наших вуст у повітрі курилися білі хмарки.

— Як холодно, — зауважила я.

— Нам дуже пощастило, що за нами не женуться, — повторив Локвуд, озираючись. — Дивна річ... Я був певен, що хоч хто-небудь помчить за нами навздогін.

Проте ми були зараз єдині, хто прямував цим широчезним полем.

Без слів ми обоє рушили путівцем, який вів через ліс. Тутешнє світло також було химерне — повітря заповнював густий сірий серпанок, сама дорога виблискувала білиною, наче кістка, а над нею й між деревами здіймались тоненькі струмені туману.

— Нікого немає, — прошепотіла я. — Незрозуміло...

Я сподівалась, що ми от-от побачимо колег, та дорога була порожня і залишалась порожньою далеко попереду, як це можна було розгледіти в дивному мертвотному світлі. Ми прискорили ходу, пробігли повз дерев’яний хрест на роздоріжжі, що вело до покинутої копальні. Квіти біля хреста зникли невідомо куди, а фотографія на ньому вкрилась льодом. Ані звуку, ані подиху вітру не було чути в цьому сірому лісі. Ми геть засапались, на наших каптурах уже виросли бурульки. Нічого, скоро ми дістанемось до села, а там на нас чекають друзі.

— Можливо, хтось тут усе-таки є, — тихенько промовив Локвуд. Дорогою ми майже не розмовляли, а коли щось і говорили, то тихо — не знаю вже, чому. — Здається, я помітив когось, коли ми підходили до роздоріжжя. Він прямував до копальні.

— Хочеш повернутись і поглянути, хто це був?

— Ні. Я думаю, нам краще буде йти далі.

Ми рушили ще швидше, стукотячи підошвами по мерзлій землі. Проминувши мовчазний ліс, ми вийшли до дерев’яного містка над струмком.

Аж тут я помітила, що струмок зник. Місток перетинав темний, сухий, покритий чорною землею рівчак, що звивався між деревами. Локвуд засвітив ліхтарик — його світло було кволе й непевне.

— Локвуде... — сказала я. — А де ж вода?

Він утомлено сперся об перила, хитнув головою, проте не сказав нічого.

Тоді я знову заговорила, вже не приховуючи тривоги:

— Як вода могла отак... щезнути? Не розумію! Вони що, раптово загатили струмок?

— Ні. Поглянь на землю. Суха, як кістка. Тут ніколи не було води.

— Але ж це не...

Локвуд випростався, шурхнув рукою об перила. На його рукавичці блиснули кристалики льоду.

— Ми майже дістались до села. — сказав він. — Можливо, там ми знайдемо відповіді на всі свої запитання. Ходімо.

Та невдовзі ми побачили, що змінилось і село. Будинки на Стрілці тепер просто-таки тонули в пітьмі, а над лукою пливли тоненькі пасма туману. Дзвіниця церкви майже зливалась із вугільно-чорним небом.

— Чому7 тут теж загасили всі вогні? — спитала я.

— Не тільки загасили. — прошепотів Локвуд і показав рукою: — Поглянь туди, на церкву. Захисний ліхтар теж пропав.

То була правда, хоч і неймовірна. Маленький пагорб біля церкви порожнював. Старий іржавий ліхтар не просто зник— не залишилося й сліду, що він там коли-небудь стояв.