Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Куди всі поділись? — пробурмотіла я. — Мусить же тут бути хоч хто-небудьі
— Зараз уже ніч, тому всі сидять удома. А Джордж із колегами, напевно, в готелі, —Локвудів голос лунав украй непереконливо. — Не забувай, що село наполовину порожнє. Ми й не повинні були нікого зустріти.
— То ходімо до готелю?
— Так, до готелю.
Одначе й готель, коли ми дістались до нього, стояв мовчазний і темний. Його вивіска вкрилась памороззю, відчинені двері хилитались на завісах, а зсередини тхнуло прокислим пивом. Заходити туди нам не захотілось.
Натомість ми повернулись на луку й зупинились там, міркуючи, що робити далі. Поглянувши вниз, я помітила, що носаки моїх шкіряних черевиків, які виступали з-під накидки, теж побіліли від паморозі. Накидка теж так обмерзла, що аж тріскотіла з кожним моїм порухом. Аж тут я помітила ще одну химерну річ: від Локвудової накидки струменів тоненький сірий димок, а її поверхня мерехтіла так, ніби нею пробігали язички холодного полум’я.
— Локвуде! Твоя накидка...
— Знаю. Твоя — так само.
— Вона... така сама, як Тінь. Пам’ятаєш, як за нею тягся дим?
— Над цим нам треба подумати, —Локвудові очі аж палали від завзяття. — Що такого ми могли зробити, щоб довколишній світ отак змінився? Пригадай-но. Що ми робили в інституті?
— Увійшли в коло.
— Так. А далі?
—А далі знову вийшли з нього, — я поглянула на Локвуда, й мені раптово сяйнула думка. — Вийшли з іншого боку! Пройшли, тримаючись за ланцюг, і вийшли з Того Боку!
— Твоя правда. Саме тут, напевно, й причина. Я не знаю, що мало статись, та коли вже воно сталося...
— Тоді це все... — почала я.
—Тоді це все — не те, чим воно здається, — закінчив Локвуд, дивлячись просто на мене.—Послухай-но, Люсі: а може, ми з тобою нікуди й не виходили? Може, ми досі залишаємося в ангарі?
Якою ж темною була ця лука, яким густим — туман, якою нестерпною — тиша...
— Нам треба повернутись назад у коло. — запропонував Локвуд.
— Ні. Поглянь, — зітхнула я з полегшенням. — Дурниці ми з тобою верземо. Ось вони!
Я показала рукою на дальній край луки. Там крізь туман путівцем поволі шкутильгали три постаті.
Локвуд насупився:
— Думаєш, це вони?
— А хто ж іще?
Він примружився з-під каптура, що курився димом:
— Це не вони... Ні, поглянь сама. Це дорослі. Надто вже високі для наших. А будинки в тій стороні покинуті. Хіба Скіннер не казав нам...
— Гаразд. Нехай дорослі. — перервала я. — Може, хоч вони пояснять нам. що тут діється... Подивись-но—он іце хтось іде!
То було маленьке дівчатко. Воно вийшло з садка, розбитого перед будинком, обережно зачинило за собою хвіртку і рушило до нас. На ньому була гарненька синя сукенка.
— Я не впізнаю цього дівчати. — сказала я. — А ти?
— Ні. Люсі... —Локвуд крутнувся на закаблуках, озираючись довкола. Над ставком клубочився густий туман, проте все ж таки ми розгледіли ще одну постать, що прямувала протилежним берегом, повз косаті верби. То була жінка з довгим блідим волоссям. — І цієї леді теж не впізнаю... Ми не знаємо їх. але ми чули про них.
У тумані далі ворушились постаті — нові й нові люди виходили з своїх будинків. Перед ними ніби самі собою відчинялись двері, хвіртки й ворота.
—Люсі.—мовив Локвуд,—нам з тобою справдітюра йти...
— Але поглянь, оте дівчатко...
—Денні Скіннер розповідав нам про нього. Пам’ятаєш Гетті Флайндерс у святковій синій сукенці?
Гетті Флайндерс? Так...
Вона померла.
Неквапом, але впевнено привид померлої дівчинки в синій сукенці наближався до нас — разом з привидами інших жителів цього темного села. Вже добре було видно їхній одяг — то сучасний, то старомодний. А ось обличчя в усіх були однакові — сірі, наче вкрита памороззю земля.
На кілька секунд ми завмерли на місці, не відчуваючи своїх закам'янілих рук та ніг. На щастя, ми були вбрані в теплі захисні накидки, що не дали остаточно згаснути нашій волі. Врешті ми все-таки зуміли вирватись із смертельних обіймів жаху. А тоді кинулись навтікача.
Бігли ми поряд, пліч-о-пліч, схиливши голови, щоб уберегти обличчя від холоду. Бігли, стукотячи підошвами по мерзлій землі. Наші вкриті льодом накидки курилися димом, який тягся за нами, наче хвіст за кометою.
Лука була не така вже й велика, та зараз вона ніби побіль-піала, тож минуло чимало часу, поки ми дісталися до церкви. Біжучи повз дзвіницю, я поглянула нагору й побачила на ній чоловіка, що пильно стежив за мною.
Ми з Локвудом промчали церковним двором. Позаду нас, із-за живоплоту, було чути огидні звуки — скрипіння кісток, шурхіт матерії. Біля огорожі з’явились постаті. На тлі чорного неба вони почали продиратись крізь неї.
Вискочивши з села, ми щодуху побігли розмерзлим путівцем. Бігти було важко: чи то від холоду, чи від чогось іншого мої ноги немовби налилися свинцем. Це скидалось на біг по пояс у болоті чи спробу піднятись угору ескалатором, що йде вниз. Я помітила, що те саме відчуває й Локвуд, завжди такий прудкий. Ми геть засапались, а ззаду нам наступала на п’яти юрба привидів — і мерців з кладовища, й селян, що тяглися за нами хвостом.
Ми проскочили місток над висохлим струмком і найко-ротшою дорогою рушили в бік інституту. Біля роздоріжжя, що вело до копальні, на нас чекав чоловік із розмитими рисами обличчя — той самий, якого ми бачили на фотографії, прибитій до хреста. Він вийшов на дорогу й розкинув руки. Ми з Локвудом звернули вбік і далі помчали через ліс. Земля рясніла чорними, схожими на ожину ягодами, які під нашими ногами перетворювались на хмаринки пороху. Холодні гострі віти дерев хльоскали нас по обличчях, хапали за накидки. А ми бігли крізь світло й темряву, петляючи між деревами, стрибаючи через корені, хапаючи роззявленими ротами крижане повітря.
Між деревами я помітила нові постаті, що пересувались досить-таки повільно, однак незбагненним чином не відставали від нас і дедалі тісніше обступали нас справа й зліва. Локвуд, який біг трохи попереду, взяв з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд», після закриття браузера.
