Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Якщо доводилось, то пригадайте, як зміщується вбік соломинка там, де вона проходить через поверхню рідини. Джордж називає це явище рефракцією. Най дивовижніше. що зараз із залізним ланцюгом відбувалось те саме. Ось він проходить повз нас, на рівні плеча, і його ланки вкриті льодом. Озирнувшись, можна було простежити, як він тягнеться аж до металевої жердини, поблизу якої впав на землю отой чолов'яга в обладунку. Ланцюг мав бути натягнутий прямолінійно — я знала це, бо я сама йшла вздовж нього. — та прямою ця лінія не здавалась. Там, де ланцюг перетинав межу залізного кола, він ніби змішувався вбік і ставав немовби примарнішим.

Чому? Оце й бентежило мене.

І до того ж, куди поділись люди з команди Ротвела? Ми щойно чули, як вони повернулись до ангара. Саме тому, власне, ми з Локвудом зараз і стоїмо, хапаючись за обмерзлий ланцюг, в оточенні виру привидів, у самісінькій середині цієї дурнуватої будівлі.

І нікого з тих людей нам не видно й не чутно. Утішає хіба одне — вони нас теж, радше за все, не бачать і не чують.

— Той чолов'яга в обладунку... — сказала я. — Ти справді вважаєш, ніби він і був Тінню, яку ми бачили на церковному дворі?

—Так, — кивнув Локвуд. — Щоправда, незрозуміло, чому він був тоді прозорий, наче дух. Ти ж пам’ятаєш, який він був? І який зв'язок між цим ланцюгом і Олдбері-Касл? Зараз ми за кілька миль від села. Нічого не розумію!

Я, звичайно ж, і поготів нічого не розуміла.

— Зачекаймо іце кілька хвилин, — запропонував Локвуд.

Тож ми й далі стояли всередині кола, оточені зграями моторошних видив.

— Локвуде, — мовила я. — Оте моє звільнення...

— Що?

— Насправді я звільнилась через тебе.

Він здивовано поглянув на мене з-під каптура:

— Он як? Чому ж це?

— Бо ти... — я глибоко вдихнула крижане повітря, — бо ти завжди ризикував своїм життям заради мене. Авжеж, ризикував! І я зрозуміла, що завжди піддаватиму його небезпеці, якщо залишатимусь в агенції. А потім мені трапився той привид під магазином Ейкмерів. Він показав мені майбутнє, де ти помираєш заради мене. Я зрозуміла, що врешті ти вб’єш себе, а я цього не переживу. Просто не зможу пережити. Тому... — я тихо додала: — Тому я й звільнилась. Вирішила, що так буде краще для всіх.

— То ти звільнилась не через Голлі?

— Хоч як це дивно, але — ні Через тебе.

— Зрозуміло... — повільно кивнув він.

Я чекала. З туману до нас знову простягнися бліді кощаві пальці, затремтіли й зникли.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? — не витримала я.

— А що тут говорити? — відповів Локвуд, роздивляючись на свої вкриті памороззю рукавички. — Мабуть, ти вчинила правильно. Що рідше з тобою бачитимусь, то довше проживу. Хоча з таким життям, — він показав на духів, що кружляли в тумані, — мені все одно довго не протягти...

— Нічого, виберемось, — сказала я, торкнувшись його руки.

— Звісно, виберемось! І не тільки з нинішньої халепи. Кіпс казав правду — та й Ротвел теж. — що я не вмію вчасно пригальмувати. Коли роблю щось, то ніколи не обираю без-

псчного шляху. Тож рано чи пізно доля зрадить мене... — він стенув плечима. — Та іншим я все одно не стану.

Мені пригадалася покинута спальня на Портленд-Роу.

— Чому? Як ти сам думаєш? — запитала я.

Локвуд замислився, зустрівся зі мною очима, а тоді поглянув кудись за моє плече.

— Не озирайся,—попередив він. — Я знову бачу дух Соло-мона Галі. Інші привиди, здається, уникають його, а це свідчить. що й мерці мають смак... Усе, він уже пропав. Послухай -но, Люсі: я дякую тобі за те, що ти розповіла мені правду. Хоча дозволю собі зауважити, що зараз саме ти стоїш біля мене, оточена цілою юрбою привидів...

—Так. — погодилась я. —Хоч сама не розумію, як це сталось.

— Ні. я не нарікаю. Навпаки, я радий, що ти зі мною. Порятуєш мене, якщо буде треба.

Ці слова зігріли мене незгірше за знахарську накидку. Я всміхнулась Локвудові.

— Я хочу дещо додати, — провадив Локвуд. — Коли ми працювали в будинку Ґапі, ти казала, ніби це Пенелопа Фіттес вирішила запросити тебе. Так, казала, не заперечуй. Звичайно. Пенелопа може вважати цю ідею за свою, однак насправді я цілу зиму шукав причини повернути тебе. Я зволікав? Так. але тільки тому, що без вагомої причини ти послала б мене під три чорти... Хіба це неправда?

—Правда, — кивнула я, й на моєму каптурі затріщав лід. — Послала б.

—А Фіттес надала мені чудову змогу, — вів далі Локвуд. — Хоч ми, здається, трохи змінили тему... Тому я скажу лиш одне... — він кахикнув. — Якщо ти коли-небудь захочеш повернутися до агенції «Локвуд і К°»... тобто як повноцінний, постійний співробітник, а не як замовник чи помічник, як-от зараз... то ми обоє матимемо щастя працювати разом, принаймні до моєї наглої смерті... — Він поглянув на мене.

Я нічого не відповіла. Довкола й далі кружляли та верещали примарні тіні. А ми з Локвудом стояли й дивились одне на одного.

— То як? — запитав він.

— Можливо...

— І Іодумай як слід.

— Гйразд...

— Що — гаразд?

—Так, я повернуся. Звичайно, якщо ти погодишся. І якщо всі інші не заперечуватимуть.

— Ну, їх я неодмінно переконаю. Джорджеві, щоправда, доведеться підшукати інше місце для зберігання своєї білизни... Чудово, — Локвудові очі хитро зблиснули, й він усміхнувся мені. — Нам треба частіше отак стояти вдвох у колі, оточеному привидами. Будь-яку проблему тоді вирішимо разом... — він запрокинув голову. —Тримайся!

Навіть крізь матерію своїх рукавичок я відчула, як шарпнувся ланцюг.

Ми перезирнулись.

— Тінь! Вона повертається... — прошепотів Локвуд.

Я обернулась, поглянула вздовж ланцюга, однак там була тільки юрба привидів.

— Я не бачу її.

— Хай їй дідько! — вилаявся Локвуд. — Ми не повинні зіткнутись із Тінню тут, усередині кола. Хтозна, що тоді може трапитись. У нас немає вибору, Люсі. Доведеться робити хід першими. Нам треба вийти з іншого боку кола і майнути до тих дверей. Якнайшвидше, щоб захопити отих чолов’яг зненацька. Проскочимо крізь двері — й шукай тоді нас, як вітра в полі. Згодна?

Звісно, я була згодна. Що