Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

проходу лунали дедалі гучніше. Поклавши рюкзак на землю, я переступила через нього й схопила Локвуда за руку:

— Прокинься! Сюди йдуть!

— Що? — заморгав він. — Умгу, так-так. Зараз повернемось до лабо...

Проте дороги назад нам теж не було. З-за стосів язиків долинув гомін, а далі відчинилися двері.

Звідусіль було чути кроки, голоси, до яких додалося ще й гудіння візка з електромотором.

— Мерщій! — знову потягла я за руку Локвуда. — Відчинені двері в кінці...

Проте я забула про агентів Ротвела, що стояли перед дверима. їх ми побачили відразу, як почали обходити залізне коло. Обидва агенти досі були там.

Ми хутко позадкували.

— Ми в пастці, — сказала я. —Тікати нікуди.

— Нікуди... Чи нікуди?— обізвався череп із мого рюкзака, іцо стояв біля стіни. — Твоя правда. Звідси є тільки один шлях — у Нікуди...

— Про що це ти? — я ще не договорила, коли зненацька зрозуміла його слова. — Ні... О, ні. Нізащо.

— Тоді готуйся привітатися з паном Ротвелом...

— Локвуде, — почала я. — Ці накидки... як ти гадаєш, чи надійні вони?

Зрозуміло було, що Локвуд зараз міркує про те саме — і, на відміну від мене, ця думка вельми тішила його. Він уже придивлявся до залізного ланцюга.

— Мерщій, Люсі! — наказав він. — За мною!

— Зачекай! Я заберу свій рюкзак. Я не можу покинути тут череп!

— Нема часу, Люсі! Берися за ланцюг. Іди за мною й не випускай його з рук!

— Боже милий! Ні, ні...

Безліч разів я заходила вслід за Локвудом до заклятих кімнат. І стрибала разом з ним з вікон. Та ці кілька кроків до залізного кола, крізь надприродний крижаний холод, назустріч шаленому виру сірих тіней, були найстрашнішим моїм стрибком у невідоме. Щільно закутавшись у накидку, я гарячково перебирала руками ланцюг. Ззаду линули голоси людей з Ротвелової команди, що вже увійшли до ангара. Дикий рев привидів, мов ураган, лунав у моїх вухах. Нестерпний холод проникав навіть крізь рукавички. Підняти руку, опустити, перехопити ланцюг другою рукою... Крок, ще крок... А ось, нарешті, й край залізного кола. Локвуд першим перескочив через нього і тут-таки зник з очей.

— Побачимось на Тім Боці, — обізвався череп.

Крок, ще крок... Я міцно заплющила очі.

— Люсі... — сказав Локвуд.

— Що?

— Можеш розплющити очі.

— Усе гаразд?

—Ну. я не сказав би. що все. Але з налшсправді все гаразд. Тільки не відпускай ланцюг.

Я розплющила очі. І відразу побачила Локвуда. Він стояв дуже близько, обернувшись обличчям до мене, — так, що каптури наших накидок майже торкались один одного. Він, як і я. міцно тримався за ланцюг. Наші рукавички швидко обростали крижаною корою; так само покрилась нею й поверхня ланцюга, і з нього, в морозному повітрі, за нашими спинами звисали бурульки.

Памороззю взявся й зовнішній бік Локвудового каптура — великі кристали виблискували між яскравими пір’їнами. Такий самий вигляд мала, напевно, і моя накидка. Однак мене дивувало те, що всередині накидки й під каптуром було тепло — моє тіло немовби огорнув велетенський кокон, що зігрівав, заспокоював, допомагав перетерпіти довколишній хаос.

Хаос...

Ми з Локвудом стояли в самісінькій середині виру плазми. Довкола кружляли тіні, то відлітаючи, то повертаючись знов}7. Вони тягли до нас свої кощаві пальці, корчились і знов}7 линули за вихором. Наші ноги раз по раз натрапляли на Джерела, розкидані по землі, — пов’язаних із цими Джерелами лиховісних духів стримували хіба що наші накидки та ще залізний ланцюг. Виявилось, на щастя, що каптур накидки приглушував і звуки, що нуртували всередині кола. Зовсім близько перед собою я бачила спотворені, з роззявленими ротами, примарні обличчя, проте їхніх криків майже не чула. Якби я почула їх, то напевно тут-таки збожеволіла б.

— Хороші штучки ці накидки, — зауважив Локвуд. — Я щиро подав би руку цим знахарям — вони знали, що роб-

ЛЯТЬ. Тепер зрозуміло, як вони виживали, заходячи до Хатин Духів. Ці легенькі срібні кольчуги з пір’ям анітрохи не поступаються отим залізякам на Тіні, що крадеться! Та й нівроку легші. Накидки та ще ланцюг — і ми тут протримаємось у безпеці скільки завгодно!

З туману за спиною Локвуда виринула неоковирна сіра тінь — я відразу впізнала її. Тінь простягла до нас свою здоровенну лабету, та її відкинув убік безжальний потік енергії, який линув від ланцюга й наших накидок.

Локвуд помітив мій переляканий погляд:

— Помітила старого Ґапі? Еге ж, він тут. І ще кілька давніх моїх знайомих. Ти не дивись на них, Люсі, бо цілу ніч не спатимеш. Краще зосередься на мені й на ланцюгу.

Ланцюг зникав десь попереду й ховався в каламутному тумані.

— А де друга жердина? — запитала я. — Куди прикріплений другий кінець ланцюга?

— Здається, що ланцюг проходить через усе залізне коло й виходить із його другого боку. Це добре. Дамо Ротвелу закінчити те, над чим він зараз працює, а потім вийдемо з кола— байдуже, чи з одного, чи з другого боку.

Аж тут мою увагу привернуло знайоме обличчя з розчер-вонілими очима, крихітним підборіддям і тонким, схожим на дим, волоссям. Воно виринуло з вихору, вирячилось на мене й пропало. Череп не збрехав: відьма Емма Марчмент теж була тут.

— Як ти гадаєш, де ми зараз? — запитала я в Локвуда.

Він поглянув мені за спину, примружив очі. як робив це завжди, напружуючи свій Талант, і нарешті відповів:

— Ми досі ще в колі. Поглянь туди — там, серед туману, досі видно розсувні двері, а там — стоси ящиків, за якими ми ховались. Отже, там повинна бути купа коробок та склянок, серед яких ти залишила свій череп. Тільки тут усе здається розпливчастим, сірим — мабуть, якась оптична ілюзія... — голос його завмер.

— Оптична ілюзія?

— Звичайно. Що ж це іще? Її викликає скупчення всіх цих Джерел, що громадяться круг нас.

— А мені здається...

Важко було пояснити, що саме мені здавалося. З одного боку, крізь туман немовби відчувався простір ангара. Двері, ящики, металева жердина, дерев’яний майданчик у кінці зали — все ніби проглядалось, хоч і якось химерно, пласко, ніби на малюнку...

А з другого боку, мене спантеличив ланцюг. Залізний ланцюг.

Чи доводилося вам дивитися збоку на соломинку в склянці з лимонадом?