Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Ця людина була така зморена, що ледве стояла на ногах. Оператори метушилися коло неї, наче мурашки коло своєї матки, — підхопили під здоровенні металеві руки і обережно поклали на візок. Електромотор тихо загув, і візок поїхав до найближчого проходу, а за ним рушила вся ротвелівська команда.

Сам Стів Ротвел спокійненько стояв собі збоку й спостерігав за всім, що діялось. Потім нагвинтив ковпачок на свою баклагу, потер кінчик носа й неквапом подався за колегами.

Брязнули двері. Зала спорожніла.

Увесь цей час я стояла нерухомо. Здавалось, у мене навіть язик у роті затерп.

— Локвуде... — ледве прохрипіла я. — Цей чолов’яга в обладунку... Ти справді думаєш, що він...

— Зачекай, — хитнув він головою. — Захисна накидка з тобою?

— Так.

— Надягай її.

Розшморгнувши торбину, я витягла накидку, а Локвуд тим часом розгорнув свою. Червоне й синє пір’я заблищало в світлі ламп.

— Без захисту до кола підходити не можна, — зауважив він. — А це — наша єдина нагода розвідати, що тут і до чого. Ми повинні поглянути на це зблизька.

Вибравшись із схованки, ми попрямували до центру зали. Всередині залізного кола, в туманному стовпі, ще й досі сновигали сірі примарні тіні. В мої скроні знову вдарила хвиля потойбічного шуму. А ще лут було нівроку холодно, тож ми з Локвудом натягли рукавички.

Навіть наблизившись до кола впритул, не можна було розгледіти його протилежного краю. Над колом висіло густе марево, в якому тонув невидимий другий кінець ланцюга.

— Людина заходить до цього кола, — бурмотів Локвуд. — Одягнена в захисний обладунок... проходить через це велетенське Джерело... Що ж вона тут робить? Що шукає й що знаходить?

— Пам'ятаєш, як Джордж говорив про джинси? — нагадала я. — Джерела—це місця, де матерію, що розділяє світи, протерто до дірок. Якщо з'єднати докупи кілька Джерел, ці маленькі дірки стануть великим вікном до потойбічного світу. Тож. якщо Джордж має рацію, то це вікно повинне бути величезним. І вони намагаються в нього зазирнути... — Ця думка здалась мені такою неймовірною й небезпечною, що я навіть не наважилась висловити її до кінця.

Проте Локвуд стояв і спокійно дивився в коло.

— Так. Якщо це справді вікно.

Він додав щось іще, та я його вже не слухала, бо крізь дикий потойбічний гомін до мене долинуло моє власне ім’я.

— Люсі..

— Череп! — вигукнула я. — Я чую його!

Я підійшла до самісінького краю залізного кола, розглядаючи тіні, що кружляли в ньому. Яка з цих сірих, рухливих тіней — мій череп? Сказати це було неможливо...

— Ти певна, що чуєш його? — навіть Локвуд із його чудовим Слухом нічого не міг розчути за гомоном, що лунав з кола. Я. правду кажучи, й сама здивувалась, що змогла вловити серед нього один-єдиний голос.

Аж тут зненацька він повторився:

— Люсі..

Я здригнулась.

— Здається, мій Слух постійно розвивається, — зауважила я. — Я, вочевидь, навчилась налаштовувати його на певну хвилю...

— Може, це й так, — обізвався той самий голос. — Тільки я не в колі, а тут, поряд.

Я здивовано заморгала, озираючись. Ліворуч від мене громадились порожні ящики й склянки, серед яких я помітила незайману й чудово знайому мені склянку. Вона лежала на боці, і в ній видніло зелене, прозоре, спотворене обличчя з роздутими ніздрями й виряченими очима.

— Так, так, — провадив череп. — Вони кинули до цього кола всі оті дурнуваті Джерела, які лише роздобули. Тільки зі мною не стали марудитись. А там, у колі, повно всілякого мотлоху: криваві носовички, шкарпетки, штучні щелепи, старі мотузки... Якщо хочеш, можеш продовжити сама Я навіть кілька заклятих ґудзиків там бачив. А от мені такої ласки не зробили...

— Черепе! — я підбігла до склянки й перевернули її вінцями вгору. На кришці видніли свіжі подряпини. — Що вони зробили з тобою? — я кахикнула й додала навмисне байдужим голосом: — Просто цікаво...

— Я, правду кажучи, теж трохи здивований. Не сподівався тебе тут побачити,—відповів череп. — Тобто я знав, що ти мене шукатимеш. Просто не думав, що в тебе вистачить на це кебети...

— Це просто випадок. Ми опинились тут в іншій справі. Та якщо я вже тут... — я скинула на землю рюкзак і заходилась вивільняти в ньому місце для склянки. — От тільки я не розумію, чому тебе так і не використали? Ти ж Третій Тип...

Привид крижаним голосом пояснив:

— Бо вони цього не знали, розумієш? Вони йолопи. І до того ж не змогли відкрити мою склянку. Чи то кришка заіржавіла, чи хтозна... Консервним ножем копирсали, наче банку з маринованими огірками. А потім терпець їм увірвався, і вони мене облишили... Ой. як тут цікаво! Навіть ота запліснявіла бородата голова, яку ми з тобою знайшли, вона теж там у колі. А якщо голова там, то й привид тієї крикливої відьми — так само. Вони там, а я тут... До речі, що це ти на себе нап’яла?Ходиш, як опудало гусака!

— Це захист від духів. Замовкни! — я заходилась ховати склянку до свого рюкзака. Озирнувшись випадково через плече, я побачила Локвуда. що стояв біля краю залізного кола й уважно розглядав ланцюг, що зникав у туманному серпанку. — Локвуде! — покликала я. — Череп у мене. Ходімо!

— Хвилинку. Люсі... — він далі придивлявся до туману, перебираючи пальцями пір'я на своїй накидці.

— О. ти ще й Локвуда сюди привела? Як гарматне м'ясо? — зауважив череп. — Що ж. гарна думка! А тепер, поки він не дивиться на тебе, користуйся нагодою. Тікаймо звідси разом!

Я випросталась. Мені здалося, що з того боку, де зникли Ротвел з командою, лунають чиїсь голоси.

— Локвуде... — повторила я. — Нам справді пора!

— Облиш ти його! Навіщо він тобі?.. Ще знайдеш собі силу-силенну таких Локвудів! Тільки заплющ очі чи вимкни світло — і я стану ще кращим Локвудом...

Цього разу я не вшанувала череп відповіддю. Більше за нього мене зараз тривожив Локвуд. Локвуд із його замріяним обличчям і легенькою усмішкою на вустах. Не до вподоби були мені й ця усмішка, й ці іскри в очах, які я помітила ще тоді, коли він сперечався з Кіпсом! Він дивився ніби в порожню морську далечінь. А тим часом голоси з