Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Тим часом матерія стала могутнішою, хоча й не виміряною до кінця; вона стане прозорою скрізь, де духові вдається наблизитися до потенції, що криється в ній. Транспарентність, наприклад, може засяяти під час медитації про термодинамічні факти, за якими точка болю та точка замерзання є ідентичними.

У знанні криється наближення: воно веде, — хоча й ніколи не досягає, — до дива й за межі названого. Якщо, як у наші часи, знання розширюється до велетенської кулі, то при цьому не зменшується, а збільшується загадка: зростає кількість точок дотику, які прилягають до непоясненного, до дива.

Греки, можливо, могли досягти визначних результатів в експериментальній фізиці, і якщо вони від цього відмовилися, то не через неспроможність, а через те, що такий спосіб творення вважали роботою невігласа.

У фізиці вони займалися тим, що можна здолати «сидячи»: насамперед математичними розмислами та астрономічними спостереженнями в рамках обмеженого та впорядкованого світу. Тут також ще панує художнє світосприйняття. Небесні тіла рухаються за звучанням сфер, а в числах криється божественна сила.

Великою та особливо далекою для нас із погляду сьогодення є думка про те, що зорі самі собою взагалі не існують, а просто відображають еманації космічного світла, яке, ніби крізь пори чи очі, проходить через склепіння і у своїй повноті було б для нас надто сильне. Ми згоріли б у ньому, як то сталося з Фаетоном. Існує ще одне місце, де до нас промовляє вища дійсність такого погляду на світ: Пантеон у Римі. Сподіваюся, що колись він буде звільнений від християнських компонентів.

Гефест, римський Вулкан, належить до нижчих богів; через свою потворність він був скинутий з Олімпу. Те, що він при цьому зламав ногу, виходить за рамки епізодичного. Це один із ясновидних чи радше землевидних зв'язків, якими вирізняється міф. Кульгання є, зокрема, стигмою ковальства, яке почасти зараховується до підземого царства, де в закурених печерах у дивовижному розмаїтті виробляли зброю та інше спорядження. Ковалі є також чарівниками і можуть, як Дедал і Віланд[463], за допомогою крил підкорити повітря, проте в Аполлоновому світлі їхній доробок стає сумнівним, як то є скрізь, де вміють розрізняти мистецтво як штуку та мистецтво як штуки[464].

Загалом не слід недооцінювати владу світу автоматів; задоволення від нього нагадує своєю наївною радістю та духовним самовдоволенням примітивні танці.

Кульгання відповідає циклопічній одноокості, яка не виключає особливої гостроти зору, хоча й обмежує глибину погляду. Циклопи бачать, думають і діють однооко й, незважаючи на добру волю, безпомічні в питаннях права й моралі. Це помітно за їхніми діями, які часто, попри те, що рішення є очевидним, розтягуються до безкінечності.

Нещодавно я знову згадав про кульгання, а саме тоді, коли дивився на екран під час другої висадки на Місяць. Як відомо, один із двох астронавтів спіткнувся під час стрибка, який не був дозволений комп'ютером. Тут спадають на думку споріднені комбінації. Вони виникають саме під час аварій, так ніби відкриваються якісь порожнини для псевдоморфозів[465]. Міфічна праречовина вивітрилася, але зберігає свою форму. Катастрофа «Титаніка» залишається тут моделлю.

До речі, як пояснити те відчуття ірреальності під час таких випромінювань, коли людина є більше відсутньою, ніж присутньою? Актуальність годі перевершити, й саме тому вона звужує дійсність. Під час довгих пауз я маю закликати себе до справи, ніби той, що бере участь в спіритистичних сеансах, але радше почитав би книжку.

Фантасмагоричність таких аспектів посилюється ще й їхньою неймовірною потворністю. Ця потворність криється не в природі, не на Місяці й також не у всесвіті, а у баченні. Не пустеля є огидною, а той, «кого вона ховає».

Красу пустелі в нашому сторіччі визнав багато хто, а особливо французькі військові найманці, які провели там частину свого життя й формувалися нею.

Ця краса віддзеркалює або досить різко проектує растр — тобто констеляцію найменших частинок, які спираються на нероздільне. Тут це піщинки. Вітер діє на них як митець, який творить рельєф. При неймовірному збільшенні проступають їхні таємниці. Те, що растр задає масштаб, загалом є передумовою для будь-якої естетики. Хвиля є тією самою в промені світла та в цунамі, спричиненому Кракатау. Цього не може уникнути жодне зображення.

Краса і раціональність ще міцно пов'язані між собою; форми є строгими, нерідко в математичному сенсі. Те саме стосується й пустельних народів — за способом думання й руху, за їхньою зброєю, начинням, навіть за їхніми колодязями, які, докладаючи великих зусиль, вони пробивають у ґрунті.

Як же так трапилося, що нові колодязі[466] не допасовуються, як раніше, а їхні каркаси стримлять там у великій кількості? Світ трубок, сталевих ребер та порожніх консервних банок із його вогнями, запахами, звуками для пустелі чужий.

Серед ландшафту майстерень растр проектується скошено. Це є основою безперервних спотворень, які ширяться на всі сфери, а особливо на сферу вищого уявлення. Безперечно, з людським втручанням чи без нього поле розростатиметься далі. Наука, на яку орієнтується також теологія, є тут неспроможною.

Вироблення чи, радше, творення дійсних в основі своїй моделей можна очікувати хіба що від митців. У поета природа ще струмує у своїй повноті з нероздільним, тоді як наука шукає повноти через окремі фрагменти. Ось які тут відстані.

Окрему проблему становить введення у витвір мистецтва й закріплення в ньому технічної субстанції, приборкання раціональної структури мистецьким духом. Теоретично таке не є неможливим, адже мистецтво живиться з глибших джерел.

Розпад, початкове нищення, але й чужорідне збурення технічних феноменів відбувається там, де серед світу користі й комфорту починає пробиватися тривожне. Пляшка розкорковується; демон, як димова хмара, підіймається до небесного склепіння. Серед свого листування я зберігаю один малюнок Маґрітта: пейзаж, над яким б'ють гейзерами атомні гриби — блідо-сірі хмаристі мізки титанів у своїй маєстатичній самотності.

У цьому плані магічне та сюрреалізм є