Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Коли в династії один монарх слідує за другим, і так до останнього Карла, Фрідріха чи Людовіка, то правління повторюється через спадкову черговість. Чергуються малі й великі особистості, з яких великі обходяться народові дорожче, ніж малі. Відбуваються війни та внутрішні заворушення. Битися за короля на мечах в країні чи за її межами вважається нормальним.

Натомість при Великому переході немає черговості, бракує провідних ліній. Більше не йдеться про особи, кордони, ідеї, навіть не про богів, як то було в релігійних війнах. Йдеться лише про те, чи ті образи, які уявляються, відповідають абсолютним вимогам Великого переходу — навіть на самій горі про це можна лише здогадуватися.

Тут я маю ще раз повернутися до випадку Ваґнера. Те, що йому, по суті, закидає Ніцше, не можна пояснити виходячи з Ваґнерової «хвороби», «декадентства», «акторства». Це лише приводи. За цим криється звинувачення, можливе лише серед титанів: Ваґнер спотворює повернення!

Усе це можна вгадати там, де формулювання не надто чіткі. Нечіткою виглядає засаднича думка Ніцше про «Вічне Повернення». Коли могутні потоки стискають серце, буде краще, якщо вони залишаться в невисловленому, ніж якщо будуть категорично сформульованими.

Що ж, загалом, повертається назад при такому переході? Не династії, не образи звірів чи богів, не якісь грандіозні концепції світу. Серед того, що повертається, немає нічого видимого чи такого, що можна назвати, — і це дуже важливо, адже повертається Ніщо. Тобто не образи і концепції, а порожній концепт, абсолютна безпосередність. На якусь мить безгучно відчиняються двері. І нараз усе здається можливим — ось звідки страх, сподівання, надія.

Великі очищення роблять тут свій внесок — вибілення. Династії падають, як старі, трухляві дерева в лісі. Все це побічні явища; на це вказує одночасність. Тут не діє жодна переміна; час князів уже минув. Та й з культами все йде до кінця — в планетарному масштабі, не лише в Західній культурі. Це часи повалення влади батьків, часи переворотів, деміфізації.

Очищення належить до свята та його підготовки — старий образ світу мусить зникнути, перш ніж постане новий. Це також часи кочегарів, правителів без гідності й доброти, але наділених неймовірною та безпощадною енергією. Колоси із залізними лобами, їх то боятимуться як почвар, то вшановуватимуть як богів. Але все це хибні висновки. Аж ніяк не їхні глиняні ноги змусять здригнутися світ.

Як же об'єднати тишу, концептуальну порожнечу або очікування разом із бурею часу та гностичним страхом, який з кожним тисячоліттям повертається знову, зі страхом від того, що світ іде на дно? Світ справді йде на дно — тобто на якусь мить він занурюється в позачасовість.

Спершу можна заперечити, що там, де минуле й майбутнє концентруються в одній миті, навколо може відбуватися все що завгодно. Архімед креслить свої кола в палаючих Сиракузах.

Великою метафорою є Патмос — із лона апокаліптичної негоди здіймається Вічне місто. «Вічний» — тут лише синонім для цієї миті.

Коли хвиля часу відкочується назад, її можна порівняти з великим видихом — це слово охоплює як часове вивільнення, так і вивільнення від часу. Так плідний ґрунт стає вільним: це умова для повернення безіменного, що хоче стати словом.

Цей рух має дійти до свого закінчення. Якщо він буде надто рано підхоплений іншою хвилею, то все закінчиться прісним змішуванням імені й образу, «новим вином у старих міхах» — тим, що в політичному світі називають реставрацією. Тоді це було б спотворене повернення.

Теологічна перспектива тут не повинна нас особливо цікавити. Проте є одна заувага: навіть у Шубартовому[461] пророцтві третього «іоаннового» християнства криється небезпека спотвореного повернення.

Деміфізація личить священникові так само мало, як зрада батьківщини — солдатові. Але є позитив: наростальна сила любові. Тут також дотлівають імена і дати, тоді як чиста жила дієвості виходить на поверхню. Все це приносить часовий виграш. Прибирання — це одне, наближення — інше.

Сюрреалістичний ривок

Про те, що Великі переходи пов'язані зі знищенням форм, ми вже згадували. В цьому вони відрізняються від революцій, в яких перевертається те, що існує; буття стає глибшим, ніж ті пласти в перетворенні, до яких воно доторкається. По суті, виокремлюється нероздільне і стає дієвим у своїй первісній силі; в нашому переломі це стає очевидним навіть щодо матерії.

Варто також згадати ту небезпеку, що пов'язана із запозиченням сформованої субстанції. Це не стосується революцій, адже тут традиційне діє як гальмівний момент, як то знову і знову трапляється з християнством. При Великих переходах ті маси енергії, які вивільняються при цьому, ті зіткнення, а отже, й руйнування є сильнішими; таким чином, обумовленим є очікування несподіваних та цілковито нових проявів. Саме тому політична й мистецька потенція не повинна зарано зосереджуватися на остаточних формулюваннях.

На таких поворотних моментах від митця чекають більшого, ніж він може дати; якщо космос стає прозорим, він не має зупинятися на іменах сузір'їв. Тут ми знову заторкуємо саму серцевину випадку Ваґнера: за словами Ніцше, Ваґнер викликає найстаршу жінку світу, Ерду, а потім дає їй відійти, оскільки не готовий до її присутності.

Цей мотив повертається знову і знову; так само й Джудар[462], рибалка, зміг увійти в найдальшу кімнату, кімнату, в якій було кільце, лише після того, як наказав роздягтися своїй матері, яка й постала перед ним у такому вигляді.

Дивно вражає стурбованість, з якою навіть верхи суспільства закриваються від транспарентності. Верхи сьогодні — це більше не князі, герої та жерці, а великі природознавці, а також ті, хто слідує їхньому духові. Очевидно, вони вважають транспарентність, як, зрештою, і Баадер, а почасти навіть Ніцше, за щось «потойбічне».