Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Вас одурманює наркотик, — утомленим голосом промовив Геракл. — Ніхто при здоровому глузді не схоче, щоб його роздерли інші…

— То ти справді гадаєш, що річ лише в кіоні? — Крантор поглянув на золотисту рідину, що парувала й колихалася в казанку, з вінець якого звисали крихітні краплини. — Я думаю, це те, що сидить у нас всередині, і я кажу про кожного з нас. Так, кіон допомагає це відчути, але… — він легенько вдарив себе в груди. — Воно тут, Геракле. І в тобі теж. Його не витлумачити словами. Не осмислити розумом. Це щось абсурдне, якщо хочеш — ірраціональне, божевільне… але реальне. Це те таємне знання, яке ми повідаємо всім людям!

Він підступив до Геракла, і величезну темну пляму його обличчя розколола широка посмішка.

— У будь-якому разі, ти ж знаєш, я не люблю сперечатися… Невдовзі ми з’ясуємо, річ у кіоні чи не в кіоні… Еге ж?

Геракл натягнув мотузки, що звисали із золотих цвяхів. Він почувався кволим, тіло його задерев’яніло, але дії наркотику розгадник не відчував. Він звів очі на подібне до кам’яної брили Кранторове обличчя й мовив:

— Ти помиляєшся, Кранторе. Це не та таємниця, яку захоче дізнатися Людство. Я не вірю ні в пророцтва, ні в оракулів, але якби мені довелося щось провістити, я сказав би тобі, що Афіни стануть колискою нової людини… Людини, яка боротиметься не руками, а очима й розумом і перекладатиме тексти своїх пращурів, щоб учитися від них…

Крантор слухав його, зробивши великі очі, немовби збирався розреготатися.

— Насилля лишиться тільки в уяві, — провадив далі Геракл. — Чоловіки та жінки вмітимуть читати й писати і утворять спілки мудрих перекладачів, що опрацюють і витлумачать твори наших сучасників. А переклавши написане іншими, вони дізнаються, яким був світ, доки розум ще не панував у ньому… Ні ти, ні я цього не побачимо, Кранторе, але людина прямує до Розуму, а не до Інстинкту…*

__________

* — Гераклове передбачення збулося! Може, у цьому полягає ключ до розуміння твору!?

Монтал мовчки дивиться на мене.

— Перекладай далі, — каже він.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ні, — усміхаючись, відказав Крантор. — Це ти помиляєшся…

Його вкрай дивний погляд, здавалося, був спрямований не на Геракла, а на когось позаду — чи то всередині кам’яної стіни печери, чи то десь під його ногами, у невидимій глибині, хоча напевне Геракл сказати не міг через дедалі більшу темряву.

Насправді Крантор дивився на тебе.**

__________

** — Дивно, — зауважую я. — Знову цей перехід на другу особу…

— Далі! Перекладай далі! — нетерпляче перебиває мій полонитель, немовби ми спинилися на найважливішому місці у книжці.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Він сказав:

— Ці перекладачі, про яких ти кажеш, нічого не виявлять, Геракле, бо їх не існуватиме. Філософії ніколи не взяти гору над інстинктами, — здійнявши голос, він провадив далі: — Легендарний герой Геракл начебто перемагає чудовиськ, але поміж рядками, у текстах, у чудових промовах, у логічних міркуваннях і думках людей здіймає голови потворна гідра, ричить жахливий лев і бронзові гримлять копита людожерних кобилиць. Наша природа — це не*

__________

* — Що з тобою? — запитує Монтал.

— Ці Кранторові слова… — мене пройняв дрож.

— Що з ними не так?

— Пригадую… мій батько…

— Що? — допитується Монтал. — Що твій батько?

— Колись мій батько написав вірш…

Монтал знову підохочує мене. Я намагаюся пригадати.

Ось, наскільки я пам’ятаю, перша строфа батькового вірша:

Здіймає голови потворна гідра, Ричить жахливий лев і бронзові Гримлять копита людожерних кобилиць

— Це початок батькового вірша! — вигукую я, вражений до краю.

Монтал на якусь мить видається дуже смутним. Він киває головою і шепоче:

— Я знаю далі.

Людські теорії або ж ідеї, Немов чини Гераклові, Одвічну боротьбу ведуть з потворами, Противниками розуму шляхетного. Немов перекладач в зачині у безумця Безглуздий текст тлумачить, Так часом і душа моя Збагнути суть речей не здатна. О сута Істино, Ідеє платонічна! Прегарна і тендітна, Як лілія в руках у дівчини, Благаєш криком ти про допомогу, Бо власне небуття тебе могилить! Даремні твої подвиги, Геракле, Бо ж, знаю, декому потвори милі, На жертву віддадуть себе із насолодою, З каліцтва віру утворивши! Лунає серед крові ревище бика, Пекельний пес валує і плює вогнем, А змій сумлінно стереже Золотобокі яблука в саду.

Я записав вірш повністю. Перечитую його. Пригадую.

— Це батьків вірш!

Монтал опускає очі. Що він збирається сказати? Він каже:

— Це вірш Філотекста Херсонеського. Пам’ятаєш його?

— Це той письменник, що з’являється в сьомому