Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

зіграв свою роль. Я всіляко намагався, щоб ти й далі вважав, ніби вони були вбиті, розумієш? А найкращий спосіб для цього — улаштувати начебто самогубства. А потім ти вже й сам вигадав би злочин і знайшов би злочинця, — Крантор розвів руки і здійняв голос: — Осьде вразливе місце твого всемогутнього Розуму, Геракле Понторе: він дуже легко вигадує собі задачі, які потім сам, як йому здається, розв’язує!..

— А Евмарх? Він теж випив кіон?

— Звісно. Той бідолашний раб-педагог несамовито прагнув звільнити свої давні пориви… Він власноруч пошматував себе. До речі, ти вже підозрював, що ми користуємось наркотичним зіллям… Як ти здогадався?

— Я відчув запах, що йшов від Анфіса та Евмарха, а потім від Понсіки… Кранторе, поясни мені одну річ: моя рабиня була одною з вас ще до того, як усе це почалося?

Попри півморок, що панував у печері, вираз Гераклового обличчя, либонь, було добре видно, бо Крантор зненацька звів брови й відказав, дивлячись йому просто у вічі:

— Тільки не кажи мені, що ти здивований!.. Заради Зевса й Афродіти, Геракле! Невже ти гадаєш, що нам довелося довго її переконувати?

У голосі його звучали нотки співчуття. Він підійшов до знеможеного в’язня й додав:

— Ох, друже мій, спробуй бодай раз побачити речі такими, якими вони є, а не такими, якими їх показує тобі твій розум!.. Та бідолашна дівчинка, покалічена в дитинстві й принижена твоїм наказом постійно носити маску… гадаєш, потрібно було умовляти її, щоб вона вивільнила свій гнів? Геракле, Геракле!.. Відколи ти оточуєш себе масками, щоб не бачити голої суті людських істот?..

Він замовк і стенув кремезними плечима.

— Насправді Понсіка дізналася про нас невдовзі після того, як ти її купив, — невдоволено насупивши чоло, він додав: — Шкода, що вона не вбила тебе, як я їй звелів. Тоді ми б уникли багатьох клопотів…

— Ідея з Ясінтрою, очевидно, теж твоя?

— Саме так. Мені це спало на думку, коли ми довідалися про вашу розмову з нею. Ясінтра не сповідує нашої віри, але ми стежили за нею і залякували погрозами, відколи дізналися, що Трамах, який прагнув навернути її, розповів їй деякі наші таємниці… Оселивши її в тебе, ми дістали подвійну користь: з одного боку це допомогло заплутати тебе й відвернути твою увагу, з іншого… Скажімо так: це виконало дидактичну роль — показати тобі на прикладі, що прагнення тілесної насолоди, до якої ти вважаєш себе цілком байдужим, набагато сильніше за бажання жити…

— Наука хоч куди, клянуся Афіною, — зіронізував Геракл. — Але скажи мені, Кранторе, бодай, щоб я трохи посміявся: невже увесь той час, коли тебе не було в Афінах, ти витратив на оце? Вигадування всіляких хитрощів, щоб захистити це зборисько божевільних?

— Багато років, як і розповідав тобі, я провів у мандрах, — спокійно відказав Крантор. — Але до Греції я повернувся значно раніше, ніж ти гадаєш. Я подорожував через Фракію та Македонію і там запізнався з братством… Його називають по-всякому, але найчастіше — Лікайон[68]. Я настільки здивувався, натрапивши у грецьких землях на такі дикі ідеї, що негайно став їхнім палким послідовником… Цербере… Цербере, досить уже гавкати… І запевняю тебе, Геракле, ми не зборисько божевільних. Ми нікому не чинимо кривди, якщо тільки наша безпека не опиняється під загрозою. Ми проводимо обряди і п’ємо кіон. Віддаємося цілковито тій одвічній силі, яку нині називають Діонісом. Але ця сила — не бог, і її не виразити ні образами, ні словами… Що воно таке?.. Ми й самі цього не знаємо!.. Знаємо лише, що вона криється у глибокому глибі людського єства і викликає лють і бажання, біль і насолоду. Ось цій силі ми поклоняємося, Геракле, і їй приносимо себе в жертву. Ти здивований?.. Але ж війни теж вимагають багатьох жертв, і нікого це не дивує. Різниця полягає в тому, що ми самі обираємо, коли, як і заради чого жертвуємо собою!

Крантор узявся несамовито мішати вариво в казанку, а тоді мовив далі:

— Наше братство походить із Фракії, хоча тепер поширене насамперед у Македонії… Ти знав, що Евріпід, видатний поет-драматург, на схилку літ належав до нього?

Він звів брови й поглянув на Геракла, вочевидь сподіваючись, що ця новина якимось чином вразить його, але розгадник дивився на нього незворушно.

— Так, сам Евріпід!.. Він пізнав нашу релігію і прийняв її. Великий драматург випив кіон і дозволив своїм братам і сестрам у вірі роздерти себе… Як тобі відомо, легенда стверджує, що його розірвали собаки… але це символічний спосіб описати лікайонські жертвоприносини… І Геракліт, філософ з Ефеса, який вважав, що насилля і чвари для людей не лише потрібні, а й бажані. Про нього так само кажуть, буцімто його загризла собача зграя: він теж належав до нашої спільноти!

— Менехм згадував про них обох, — кивнув Геракл.

— Справді, то були великі наші брати, — і, немовби йому зненацька спало на думку щось, що побічно стосувалося їхньої розмови, Крантор додав: — Випадок Евріпіда — особливо цікавий… Усе життя він тримався осторонь природних людських інстинктів — як у мистецтві, так і у світогляді, — про що свідчать його тогочасні раціоналістичні й прісні твори. Але на старості, під час добровільного вигнання до двору македонського царя Архелая, розчарований лицемірством своєї афінської батьківщини, він спізнався з Лікайоном… У ті часи наше братство ще не дісталося Аттики, але процвітало на півночі. При дворі Архелая Евріпід став свідком головних лікайонських обрядів і перемінився. Тоді він написав твір, не схожий на жоден попередній, трагедію, якою він хотів віддати належне первісному театральному мистецтву, пов’язаному з Діонісом. «Вакханки» — це звеличення шалу, несамовитого танцю й оргіастичної насолоди… Поети досі не можуть збагнути, як старий майстер зумів створити щось таке під кінець свого життя… І навіть не здогадуються, що це найбільш справжнє творіння митця!*

__________

* Монтал щойно зауважив:

— А може, «Вакханки» — це ейдетичний твір, як ти гадаєш? У ньому йдеться про кров, смерть, шаленство, божевілля… Можливо, Евріпід ейдетично описав лікайонський обряд…

— Не думаю, що майстер Евріпід настільки відбіг розуму! — відказав я.