Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

а до того ще й відчував спрагу, трохи відсьорбнув. Це був якийсь зерновий відвар, нудко-солодкавий із гострим присмаком. Крантор нахилив ополоник, і значна частина його вмісту вилилася Гераклові на бороду й туніку.

— Ну ж бо, пий.

Геракл випив.*

__________

* — А можна й мені попити? — запитав я щойно Монтала.

— Зачекай. Я принесу води. Мені теж хочеться пити. Мене не буде стільки часу, скільки тобі потрібно, щоб написати примітку про цю перерву, тож навіть не думай, що тобі вдасться втекти.

Правду кажучи, я про це й не думав. Монтал дотримав слова: він уже повернувся з карафкою і двома чашками.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Це кіон, так? — відсапуючи, запитав потому.

Крантор кивнув і повернувся до жарівні.

— Невдовзі він почне діяти. Ти й сам це відчуєш…

— У мене руки холодні, як змії, — пожалівся Геракл. — Чому б тобі не розв’язати мене?

— Коли кіон подіє, ти сам зможеш звільнитися. Прихована в нас сила, яку розум не дозволяє нам застосовувати, — просто неймовірна…

— Що зі мною сталося?

— Боюся, тебе вдарили по голові й привезли сюди на возі. До речі, декому з наших було ой як непросто вибратися з Міста: архонт уже попередив вартових… — він відвів чорний погляд від казанка і здійняв його на Геракла. — Ти нам добряче нашкодив, багато хто мало не постраждав.

— Таж вам подобається страждати, — зневажливо відказав розгадник і запитав: — То ви втекли?

— О так, усі. Я трохи затримався, щоби провести з тобою симпосій за чаркою кіона й погомоніти трохи… А всі решта подалися шукати собі нових пристановищ.

— Ти завжди був їхнім ватажком?

— Нічий я не ватажок, — Крантор злегка вдарив гілкою казанок, наче це він його запитав. — Я важлива особа в нашій спільноті, це й усе. Я прибув, коли нам стало відомо, що Трамахову смерть розслідують. Нас це здивувало, адже ми не сподівалися, що виникнуть підозри. Те, що слідство провадив ти, не полегшило мені роботи, але уприємнило її. Власне кажучи, я погодився взятися за неї саме тому, що знав тебе. Моє завдання полягало в тому, щоб ошукати тебе… і це, треба віддати тобі належне, виявилося непросто…

Він підійшов до Геракла, тримаючи гілку між пальцями, немов учитель, який промовисто бавиться різкою перед учнями, щоб добутися від них поваги.

— Переді мною постала чималенька проблема, — мовив він далі. — Як одурити того, хто не випускає з уваги жодної дрібниці? Як увести в оману погляд такого розгадника таємниць, як ти, для якого складність речей не становить жодної загадки? Однак я прийшов до висновку, що твоя головна перевага водночас є твоєю найбільшою вадою… Ти піддаєш роздумам усе, друже мій, і мені спало на думку використати цю особливість твоєї вдачі, щоб відвернути твою увагу. Я сказав собі: «Якщо Гераклів розум розв’язує щонайскладніші задачі, то чому б не згодувати йому приманку зі складних задач?» Пробач за такий грубий вислів.

Крантор, схоже, був задоволений власними словами. Він повернувся до казанка і став знову помішувати його вміст, час від часу нахиляючись і клацаючи язиком до Цербера, особливо коли той більше, ніж зазвичай, докучав своєю скрипучою гавкотнею. Світло, що линуло з-за повороту, дедалі тьмянішало.

— Тож я просто поставив собі за мету домогтися, щоб ти ні на мить не переставав міркувати. Ошукати розум, постійно підкидуючи йому думки, неважко: ви щодня це робити на судах, на Народних зборах, в Академії… Правду кажучи, Геракле, я дістав неабияке задоволення…

— Авжеж, дістав задоволення, коли калічив Евнея та Анфіса.

Відляски гучного Кранторового реготу, здавалося, повисли на стінах печери й золотисто заблищали на виступах.

— Невже ти ще досі не збагнув? Я створював для тебе несправжні загадки! Ні Евнея, ні Анфіса ніхто не вбивав: вони просто погодилися принести себе в жертву передчасно. Урешті-решт, раніше чи пізніше їхня черга однаково б настала. Твоє розслідування лише пришвидшило їхню долю…

— Коли ви завербували тих бідолашних юнаків?

Крантор похитав головою, усміхаючись.

— Ми ніколи нікого не «вербуємо», Геракле! Люди потай чують розмови про нашу релігію і прагнуть пізнати її… У цьому конкретному випадку Етіда, Трамахова мати, дізналася про наше існування в Елевсіні невдовзі після того, як стратили її чоловіка… Вона відвідувала таємні зустрічі в печері та в лісах і брала участь у перших обрядах, що їх мої брати у вірі проводили в Аттиці. Згодом, коли її діти виросли, вона навернула їх до нашої віри. Утім, Етіда — жінка розумна й завжди такою була, і не хотіла, щоб Трамах міг дорікнути їй за те, що вона не дала йому змоги зробити власний вибір. Тож вона подбала про його освіту: порадила вступити до філософської школи Платона й навчитися всього, чого розум може навчити, щоб, досягнувши повноліття, він зміг обрати той чи той шлях… І Трамах вибрав нас. Ба більше: він переконав Анфіса та Евнея, своїх друзів з Академії, теж узяти участь у наших обрядах. Вони обоє походили із закостенілих афінських родин, і нам не потрібно було багато слів, щоб навернути їх… Крім того, Анфіс був знайомий із Менехмом, який, за щасливим збігом обставин, також належав до нашого братства. Менехмова «наука» дала їм значно більше, ніж Платонова: вони пізнали тілесну втіху, таїнство мистецтва, насолоду екстазу, божественний захват…

Крантор говорив, не дивлячись на Геракла, уп’явши погляд в якусь невизначену точку в чимраз густішій темряві. Аж раптом він обернувся до розгадника й додав, далі усміхаючись:

— Між ними не було ніяких ревнощів! Це була твоя вигадка, якою ми радо скористалися, щоб звернути твою увагу на Менехма. Скульптор, як і Анфіс та Евней, палко бажав принести себе в жертву, щоб ошукати тебе. Розробити план із ними трьома було неважко… Під час прекрасного обряду в Менехмовій майстерні Евней завдав собі ран ножем. Потім ми передягли його в жіночий пеплос, зумисне неправильно порізаний, щоб ти подумав саме те, що й подумав: ніби його хтось убив. Коли настала черга Анфіса, він