Джон Гришем - Фірма

Він вказав рукою.

— Моя фірма — власник он тих двох кондомініумів. Маленьке затишне гніздечко.

— Дуже мило.

Вовк відкинув вагання.

— Чи не хотіли б ви їх оглянути?

Вона захихотіла, як студенточка.

— Може, згодом.

Він заусміхався. Ну, буде легко. Як же йому подобалося на островах!

— Що питимеш? — запитав.

— Джин із тоніком. Скибку лайма.

Він пішов до бару й повернувся з напоями. Стілець свій підсунув поближче. Ноги їх уже торкалися. А груди затишно розляглися на столі. Він опустив погляд туди. Донизу.

— Ти самотня? — запитання було очевидне, але він мусив поцікавитися.

— Та-ак. А ти?

— Так. Маєш плани на вечерю?

— Ні, ще не маю.

— Добре. Ось там класний ресторан, побіля «Пальм», починають працювати з шостої. Там подають найкращі морепродукти на всьому острові. І ромовий пунш. Ніякого дрес-коду.

— Я — за.

Вони ближче присунулися одне до одного, його рука вже опинилася поміж її колін. Ліктем Ейвері вже притулився до грудей зліва. Всміхнувся. Всміхнулася й вона. Теммі подумала: загалом, це не так уже й огидно, та головне — думати про справу.

Хлопці з гурту «Босяки» взялися настроювати інструменти, і от свято почалося. До «Пальм» потяглися пляжники зі всіх кінців. Працівники в білих шортах і білих жакетах розставляли рядком складні столики й накривали їх важкими полотняними скатерками. Над пляжем витали пахощі варених креветок, печеного жовтохвоста й шашлику з акули. Наші голуб’ята, Ейвері й Ліббі, взявшись за руки, увійшли до двору і стали в кінець черги.

Вечеряли впродовж трьох годин. Танцювали, пили й танцювали, і все більше захоплювалися одне одним. Щойно він сп’янів, вона знов повернулася до простої содової. Головне було попереду: справа. О десятій він уже був тепленький, вона його вела подалі від танцмайданчика до кондомініуму, що було неподалік. Перед входом Ейвері кинувся цілуватися, вони п’ять хвилин обнімалися й мацалися. Він дістав ключа, вони зайшли.

— Ще один келишок, — мовила вона, вірна любителька барів. Він відчинив бар, змішав коктейль. Сам випив скотч із содовою. Тоді сиділи на балконі спальні й милувалися, як півмісяць у небі чарував над спокоєм моря.

А Теммі все наглядала за тим, щоб йому доливати напої, і раз вона ще могла напій подужати, то й у нього влізе. Та організм нагадав про свої потреби, він перепросив і вийшов. На столику з лози між кріслами стояло віскі з содовою, і вона до нього всміхнулася. Виявилося все навіть легшим, ніж вона сподівалася. З помаранчевої підв’язці на стегні вона знайшла пакуночок і вкинула капсулу гідрату хлориду в його келих. Сама відсьорбнула джин-тонік.

— Ну, випий-но, здорованьчику, — сказала вона до нього, коли ввійшов до кімнати. — Я готова йти в ліжечко.

Він заграбастав віскі та махом усе проковтнув. Рецептори смаку за кілька годин пиятики притупилися. Ще один ковток, він уже соловів. Ще ковток. Голова похилилася на один бік, на другий, а тоді він клюнув носом. Дихання стало глибшим.

— Солодких снів, любчику, — лиш мовила.

Чоловіка вагою в сто сорок фунтів така порція хлоралгідрату приспить годин на десять. Вона взяла свою склянку й допила рештки. Часу було небагато. Безпечних мала годин з вісім. Вона витягла Толлара з крісла й поволокла до ліжка. Спершу голова, далі ноги. Вона дуже обережно стягла з нього жовто-блакитні шорти для серфінга й поклала їх на підлозі. Далі подумала й недбало позбивала простирадла на ліжку й ковдри. А потім чмокнула його, на добраніч, мовляв.

На бюро вона знайшла дві зв’язки з ключами — всього одинадцять. На першому поверсі, в коридорі між кухнею та великою кімнатою з видом на пляж були потаємні дверцята під замком, які Мітч виявив минулого листопада. Він тоді обстежив всі кімнати — і нагорі, і внизу і вирахував, що приміщення те розміром буде десь п’ятнадцять на п’ятнадцять футів. І це викликало підозру. На зачинених металевих дверях виднівся знак «склад». Це була єдина ось так «підписана» кімната в котеджі. За тиждень перед тим у блоці «Б» вони з Мітчем такого закутка не виявили.

Один із ключів на зв’язці був від «мерседеса», два — з Бендіні-білдінг, один — домашній, два від квартири, один — від столу. На другому кільці висіли ключі без позначок, вони були ніби звичайні. Вона стала їх підбирати, і четвертий підійшов. Затамувавши подих, Теммі відчинила дверцята. Не було електричних ударів, сигналізації, нічого подібного. Мітч дав інструкції: відчинити, п’ять хвилин чекати, і як нічого не станеться, то ввімкнути світло.

Вона вичекала десять хвилин. Десять довгих хвилин, наповнених страхом. Мітч дізнався, що блок «А» використовували лише партнери та гості, яким довіряли, а в блоці «Б» спинялися співробітники та інші гості, за якими встановлювали нагляд, тож він сподівався на те, що блок «А» не прослуховували, що не було ані мікрофонів, ані камер, ані сигналізації. Минуло десять хвилин, вона широко розчинила двері та ввімкнула світло. Ще почекала — нічого не чути. Кімнатка квадратна, п’ятнадцять на п’ятнадцять футів; стіни білі, килима нема; Теммі нарахувала дванадцять вогнетривких стелажів стандартного розміру. Вона поволі підійшла до одної, потягнула верхню шухляду — незамкнута.

Тоді Теммі вимкнула світло, зачинила двері й повернулася до спальні нагорі. Там у коматозному стані голосно хропів Ейвері. Була пів на одинадцяту. Перед нею стояло завдання: працювати в поті чола вісім годин і о шостій ранку зникнути.

В кутку коло письмового столу акуратно рядочком стояли три великі портфелі. Вона їх підняла, вимкнула всюди світло і вийшла через парадні двері. На невеликій парковці було темно й порожньо; гравієві доріжка вела до шосе. Перед обома котеджами був неширокий тротуар, обабіч обсаджений кущами. Закінчувався він коло білого штахетника, який оточував приватну власність. За ворітцями був порослий травичкою пагорбок, на ньому стояла одна з будівель «Пальм».

Від кондомініуму до «Пальм» вона пройшла швидко, та коли добралася до номера 188, портфелі вже суттєво поважчали. Номер був із фасадного боку на першому поверсі, вікнами виходив на басейн, не на пляж. Коли нарешті постукала в двері, то вже була мокра від поту і ледь дихала.

Еббі розчахнула двері. Тоді забрала портфелі й поклала їх на ліжко.

— Були проблеми?

— Ще не було. Здається, він помер, — Теммі стерла піт із чола рушничком і відкрила бляшанку з кока-колою.

— Де він? — діловито запитала Еббі, їй було не до жартів.

— У себе в ліжку.