Джон Гришем - Фірма

— Заходила до кімнати? — запитала Еббі, подаючи пару шортів та бахмату бавовняну сорочку.

— Так. Там дюжина великих картотек, ще щось, але небагато.

— Дюжина?

— Так, і такі високі, стандартного розміру. Якщо до шостої впораємося, нам пощастить.

Їхній номер був стандартний, із двоспальним ліжком. Канапу, чайний столик і ліжко зсунули в один бік, в центрі вже гудів копір моделі «Canon 8580» з автоматичною подачею і підбором. За спекулятивною ціною триста доларів на добу копір орендували у Службі прокату Островів, ще й з доставкою. Це був найновіший і найбільший копір, який можна було винайняти на острові. Так пояснив продавець, він був не в захваті, що віддавав його лише на добу. Та Еббі його переконала, виклавши на прилавок стодоларові купюри. Поряд із ліжком були й дві коробки копіювального паперу по десять тисяч штук кожна.

Вони розкрили перший портфель і дістали шість тонких папок.

— Такі самі папки, — пробурмотіла Теммі. Вона розстебнула защібку скорозшивача й витягла папери.

— Мітч каже, що вони ті папки якось по-особливому ведуть, — пояснювала Теммі поки відчіпляла документ на десять сторінок. — Каже, що юристи ті мають шосте чуття й прямо винюхати можуть, якщо в папери заглядали чи секретарка, чи клерк, тож будь обережна. Все роби поволі. Один скопіюєш і коли вставлятимеш до папки, все порівняй за старими отворами. Це досить нудно. Копіюй папки по одній, незалежно від кількості аркушів. Тоді все разом збери, як було, і поклади акуратно назад до папки. Далі поскріпляй вже копію, щоб все було до ладу.

Завдяки автоматичній подачі з документом на десять сторінок впоралися за вісім секунд.

— Швидко! — зраділа Теммі.

З першим портфелем впоралися за двадцять хвилин. Теммі подала Еббі дві зв’язки з ключами, взяла дві новенькі порожні дорожні сумки й рушила до кондомініуму.

Еббі пішла до дверей вслід за Теммі, вийшла і замкнула їх за собою. Тоді подалася через центральний вхід до орендованого «ідісана». Через незвичний лівосторонній рух вона обережно поїхала в бік Джорджтауна вздовж «Сьомої Милі». За два квартали від статечної споруди швейцарського банку, в провулку з акуратними каркасними будинками знайшла житло єдиного на острові Великий Кайман слюсаря (чи принаймні він був єдиний, якого вона змогла знайти без сторонньої допомоги). Той мешкав у будиночку зеленого кольору із підведеними білим віконницями й дверима.

Вона залишила автівку на вулиці й по піщаній доріжці пішла до ґанку. Там, у компанії кількох сусідів, саме пив і слухав кайманське радіо слюсар. Лунали старі хіти реґґі. Коли вона підійшла, всі замовкли, та ніхто не підвівся. Була майже одинадцята. Він сказав, що все робитиме у майстерні в дворі, що платню він бере помірну і що перед початком за аванс хотів би отримати 0,75 літра рому «Майєрс».

— Містере Дантлі, перепрошую, що так пізно. Маю для вас даруночок. — Вона простягнула йому пляшку рому.

Містер Дантлі вималювався з темряви й узяв ром. Гукнув:

— Пацани, пляшка «Майєрса»!

Еббі не могла розібрати тої говірки, та було очевидно, що зборисько на ґанку надзвичайно схвилювала пляшка «Майєрса». Дантлі віддав пляшку, а сам повів Еббі за будинок у невелику прибудову, наповнену інструментами, якимись механізмами й сотнею ще прибамбасів. Зі стелі звисала гола жовта лампочка й приваблювала сотні комарів. Еббі подала Дандлі одинадцять ключів, і той їх акуратно розклав на не захаращений край верстата. Не підводячи погляду, мовив:

— Це буде легко.

Хоч він випивав ще об одинадцятій, та все тримав під контролем. А може, системи його організму вже виробили до рому імунітет. Він трудився в товстих захисних окулярах, виточуючи копію кожного ключа; і за двадцять хвилин усе було готове. Він вручив Еббі дві зв’язки ключів-оригіналів і копії.

— Дякую, містере Дандлі. Скільки я вам винна?

— Їх було досить легко робити. По долару за ключ.

Вона заплатила й одразу пішла.

Теммі наповнила дві невеликі валізи паперами з верхньої шухляди першої картотеки. П’ять шухляд в дванадцяти картотеках. Шістдесят разів пройти до копіра й назад. За вісім годин. Та це можливо. Там і папки, і записники, і комп’ютерні роздруківки, ще якісь папочки. Мітч звелів скопіювати все. Він не зовсім певний, що збирається шукати, тож сказав усе копіювати.

Вона вимкнула світло й побігла на другий поверх, поглянути на горе-коханця. Той не поворухнувся. Сопів собі й похропував.

Кожна сумка важила по тридцять фунтів кожна, і коли вона дійшла до номера 188, руки вже сильно боліли. І це перший похід із шістдесяти; ні, вона не здужає! Еббі з Джорджтауна ще не повернулася, тому Теммі сама розклала на ліжку вміст сумок. Відпила зі своєї бляшанки кока-коли і з порожніми сумками в руках вийшла назад, до кондомініуму. Вміст другої шухляди — ідентичний. Вона вправно поскладала папки до сумок, застебнула надійні змійки. Була вже вся в поту, аж захекалася. Подумала: чотири рази за день піти і досить. А краще було б взагалі зменшити до двох, або, краще, до однієї. Нагору, перевірити, як він там; з останнього разу він і не дихав.

Коли вона повернулася з походу номер два, копір уже гудів і клацав. Еббі майже впоралася з другим портфелем, мала братися до третього.

— Ти дістала ключі? — запитала Теммі.

— Так, без проблем. Що поробляє мужичок?

— Якби копір зараз не гудів, ти почула би його хропіння. — Теммі витягла нову порцію й склала акуратною папери стосом. Протерла обличчя вологим рушником і знову подалася до котеджу.

Еббі впоралася з портфелями й взялася до вмісту картотек.

Вона вже звиклася з системою автоматичної подачі, тож тепер, через тридцять хвилин, рухалася навколо копіра з ефективністю й грацією досвідченого клерка. Вона вкладала копії, виймала з папок і вкладала назад до них документи в той час, коли механізм швидко клацав і випльовував на приймач готові копії.

З третього походу Теммі повернулася, вже ледве дихаючи і з краплями поту, що стікали з носа. Доповіла:

— Третя шухляда. Він і далі хропе.

Вона розстебнула змійки, на ліжко виклала ще дві акуратні гірки. Перевела подих, обтерла обличчя й навантажила вже скопійовані документи до сумок. І так, поки ніч не кінчиться — вона навантажуватиме портфелі й носитиме туди-сюди.

Опівночі «Босяки» проспівали останню пісню, і «Пальми» налаштувалися спочивати. Тихого гулу копіра ззовні номера не було чути. Двері вони щоразу замикали, жалюзі надійно опустили,