Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

ЕСТАФЕТА ВІЙСЬКОВОГО МІНІСТЕРСТВА

А час, тим часом, плине, а кров людська на всіх фронтах ллється вже не струмками й не річечками, а сторіками, а з угорського села тягнуть і тягнуть усе, що здатне носити будь-яку зброю, і село щодалі сумнішає, неначе в чорну хмару нелюдської туги заволікаючися — менше чути, а далі й зовсім не чути дівчачих, навіть тужливих, пісень вечорами на вулиці: дівчатам доводиться працювати в господарстві за двох, за трьох, бо ні батька, ні брата, ні найменшого братіка…

І тому так злостить мене ота чорна сутана на пикатому, молодому парубкові, що так несподівано стає мені на дорозі, й що він, крилошанин якогось єзуїтського учбового закладу, мобілізації не підлягає.

Трошки послідовности. Знаєте, коли вам двадцять три роки, а нотарева донька Вері — таке собі чорнооке, чорнобриве, з жагучими вишневими губами, дівчина, що тільки цієї весни зустріло й провело свою шіснадцяту весну, щовечора влаштовує собі з трохи меншою подругою прогулянку попід вашим вікном у липні, коли так чарівно пахне розквітла липа й розпалені денною спекою листа ті волоські горіхи, та коли до того те саме чорнооке, чорнобриве і т.д. дівча, проходячи повз саме ваше вікно, стріляє, анахтемське, прекрасними оксамитними оченятами і, гірко зідхаючи, промовляє до своєї подруги:

— Се-гіт дя-рек…

А ви знаєте, що «сегіт дярек» — це значить «бідний хлопчик» — такий самотній-самотній, бо йому його далека, люба Дівчина, не вчуваючи одчайдушного благання, ще й досі ні словечка з далекої Батьківщини не написала, — коли ви все це знаєте, то зрозумієте, як мусіло калатати в груди моє молоде серце, які божевільні пляни могли почати роїтися в молодій, розпаленій голові…

А коли те саме симпатичне до чортиків дівча кидає вам одного вечора, аніяк не криючись, просто в ваше розчинене вікно, розкішного букетика з безсмертників, гостро надушеного до очманіння привабливими духами, — ви пропаща людина…

Ви ж повинні якось реагувати на той одвертий наступ — єдиний у світі наступ, що не вимагає ні кулеметів, ні гарматних набоїв, ні колючого дроту, чи багнетного, чи взагалі збройного контр-наступу…

Треба чимсь відплатити дівчині. Аджеж самих тільки гарячих поглядів мало такій молодій квітці, що нудьгує самотня, бо немає ж у селі хлопця, щоб із ним слово мовити, немає ні парубка, щоб йому близенько в вічі заглянути…

Пригадую свою гаймашкерську школу, миттю добуваю струмент, шматок букової дошки, вкладаю всю силу своєї душі й майструю чудову скриньочку з не менш чудовими візерунками, написом по-мадярському — «Світової війни пам’ятка», вирізую її ім’я, називаю «вечірньою зорею», і через два дні — через старшого пуцвірка Деннертового, коли проходить моя вечірня зоря повз вікно, урочисто дарую їй ту свою пам’ятку — продукт сорока восьми годин пильної праці.

З того в Дуначебі зчиняється велика буча.

Дуже гнівається на доньку, а, значить, і на мене ще більше, її папаша — поважний, із добрим таки пузцем, мадяр — голова всього Дуначебу. Вони, мабуть чи не телеграфом, виписують доньці «кузена» — отого пикатого в довгій, чорній чернечій сутані парубка, що не підлягає мобілізації, і вже третього дня дівчина ходить повз моє вікно, щільно тулячись до парубка і глибоко зазираючи йому в вічі, зовсім, значить, забувши мене (а може й не зовсім — бо чого ж таки повз моє вікно — це ж не по дорозі їй ні з дому, ні додому…), а мені папаша, через господаря мого, переказує «свою подяку за подарунок» і пересилає велику, отак на всю долоню, срібну монету — п’ять мадярських крон…

Тут стається моя третя зутичка з Йозефом Деннертом — нотаріяльним писарем із гемайнгаузе в Дуначебі, і моїм господарем.

Я рішуче відмовляюся брати гроші: мовляв, не батькова то справа — мій подарунок дівчині. Деннерта це злостить. Він доводить мені, що мій вчинок суперечить їхній моралі, що він не розуміє, яка то мораль там у вас, на тій вашій Україні; це обурює мене, і ми досить уїдливо, по-культурному, правда, лаємося, і тоді я хутко знаходжу вихід.

Беру у Деннерта широку срібну монету, несу її на пошту і посилаю до Відня, на ресконто фонду українських січових стрільців, а другого дня, коли повз вікно проходить із своїм балбесом (бідненька моя Вері, та від нього ж середньовічною інквізицією тхне!) моя вечірня зоря, вискакую сам на вулицю, тичу їй поштового квитка й прошу передати батькові, а в чому справа? — в чому справа — він сам прочитає з квитка, бо там усе докладно написано.

От. І, гордо повернувшися, зникаю у себе в дворі.

За того квитка мав великі неприємності мій хороший Деннерт, про що розповідав мені того самого дня пізно ввечорі, майже плачучи.

— Ах, що там у вас за мораль на тій Україні, гер Олексі…

Цур вам, важкодумні, товстопузі й лисі міщани з вашим ханжівством, смертельно висміяні безсмертним Боккаччіо! І вам, чорні сутани, і тобі, моя хороша вечірня зоре, що загортаєшся в таку чорну-чорну, як і душа його єзуїтська, хмару-сутану!..

Крім незначної теми для незначного віршика (Угорочці Вері. «Той малесенький букет із нев’янучих квіток…» і т.д.) у моєму серці не залишиться з тієї події жодного сліду.

Є й інші — глибші та складніші теми.

О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!

Я несу з левади мого господаря, кролям на годівлю, два величезні снопи кукурудзи, що її треба за літо кілька разів пасинкувати: краще тоді родить. Снопи важкі, нетовстий шнур, що на ньому прилаштовано вагу через плечі, гостро в’їдається в тіло, надворі страшенна спека, з мене піт тече річками.

Селом назустріч іде, не зовсім іще стара, швабка, зустрілася, спиняється:

— Альзо, ві гейтс? (Ну, як воно йдеться?)

— Нічого. А хіба що?

І дивлюся на цю, виспівану німецькими благообразними поетами від міщанства, благообразну фрау-матір здивовано.

— А це я до того, що от ви який: за раба отут працюєтє важко, а от у мене син — Йоганом звати його — ге-ге, він не такий!

— А який у вас, благообразна фрау, син, що Йоганом його звати, який?

О-го; він оце дістав бойову відзнаку, він ще зовсім молоденький, а вже капрал… Він у мене — герой… Не