Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

які заселяють, — і він пристає до цього означення, — «велику тюрму народів». Неділями я читаю журнал і газети моїм землякам, хліборобам із далекої Таврії. Вони мало звикли до літературної, з галицьким присмаком, інтелігентської мови, доводиться багато слів і фраз «прецінь», «консеквентно», «чейже» і т.д. і т.д.) їм розтлумачувати по-свойому, бо до них це рідне слово доходить туго. Та ще з отим сакраментальним «ся»: «ся зажурив», «ся напудив», «ся бояв» зовсім тяжко було до них підійти. Проте, поволі й цей контингент моїх слухачів я зацікавлюю, — бачу, як дороге й потрібне, мов повітря, стає їм рідне слово, і бачу, як проте, важко розворушити цих, затурканих воєнщиною, справниками, становими та поліційними урядниками, дядюшок на якусь вільну думку.

— Не інакше, як німецькі штучки — всі оці газети… А один навіть почав дуже обережно допитувати, з якого ж то я полку армійського…

Уже липень. Саме час, коли найкраще, найзручніше і найбезпечніше тікати.

Я вже майже вговорив мого друга Русінова — з ним безпечніше — він такий, що навіть вовка, десь у Буковинських верховинах зустрівши, не побоїться — скрутить йому голіруч шию; я вже майже загітував його втікати разом.

А коли Андрій Жук з редакції «Вісника» прислав мені перші двадцять крон гонорару за видруковані в журналі мої віршики (в жодному з них не було ні «ура», ні «бий!»), мої, глибокою тугою за Рідним Краєм насичені, рядки, мої пекучі, але кволі, бо безсилі слова протесту проти війни й проти нелюдського поневіряння солдатського на фронтах і поза ними, — ці двадцять крон твердо лягають в основу нашого майбутнього дорожнього бюджету.

А втішали мене не тільки ці крони, а й те, що з номера до номера, жодного з них пропускаючи, я все далі й далі почав заганяти своїми цілими сторінками «з поезій полоненого О. Кобця» патріотичного поета січових стрільців Юру Шкрумеляка, поки він через якихось два місяці зовсім не зійшов із сторінок «Вісника» Союзу Визволення України.

Андрій Жук — це пресимпатичніша в світі людина. Уявіть собі дядюшку з Лубень, отак під сорок років, що емігрував із царської Росії ще з часів революції 1905 року й увесь оддався українській культурній роботі в Галичині, автора книжки «Кооперація в Галичині», редактора і коректора багатьох українських видань, середню на зріст людину, худеньку, з пергаментно-жовтим, аж сизим, наче хворим, обличчям у зморшках, такими добрими-добрими, лагідними очима, та з чарівною, дружньою посмішкою, що ніколи йому не сходить з уст… Усі свої сорок років носить він чорний-чорний, тепер аж блискучий від атмосферичного впливу в часі, лацкан, непомірно довгий, трохи йому не до п’ят, і дуже стоптані, сорок раз за сорок років латані, черевики… працює він по 16, 18, 20 годин на добу — так само всі сорок років свого життя, не розгинаючи ніколи спини, зігнутої над редакційним столом. Не розгинаючись навіть тоді, коли трагічний у творчості й надзвичайно життєрадісний у побуті Василь Стефаник сипле жмутами свої веселі, безжурні анекдоти, й коли всі навколо падають від реготу…

Оце й буде Андрій Жук — незмінний редактор і секретар усіх видань, між ними й «Вісника» Союзу Визволення України, і неодмінний член цього Союзу. Він, Андрій Жук, разом із В. Винниченком та з моїм братом, сиділи у Лук’янівській тюрмі в Києві десь на початку 1906 року.

Дещо про себе написав він тепер мені в теплому листі, що ним супроводив мій перший гонорар, а в решті — я пересвідчився сам, зустрівши його геть пізніше, вже в Фрайштадті, що про нього мова трохи далі.

Другий член Союзу — Володимир Дорошенко. Не довелося мені зустрінутися з ним ні разу, а ходить, переказували, так само в стоптаних черевиках, і працює-працює. Він — як побратим Андрія Жука. Та ще старий есер товариш Залізняк; то начебто він, і діставши напочатку війни мільйон крон субсидії на культурницьку роботу поміж полонених, видрукував кілька брошурок, кілька проклямацій, що розкидали їх із літаків на російському фронті в коробках цигарок та сірників (друковані на цигарковому папері), а потім якось на літаку залетів, разом із рештками мільйона, до Швайцарії, не повернувшися вже звідти й, пірвавши всякі зносини з Союзом.

Та Скоропис-Йолтуховський — великий поміщик із нашої України, та ще один поміщик, так само з наддніпрянщини, з так само подвійним, химерним прізвищем, що його ніяк не запам’ятаєш. Цей посварився і вийшов із Союзу десь на початку 1917 року.

І, нарешті, славетний своєю історичною місією, товариш Меленевський — той самий, що, наслідуючи давні українські історичні традиції, поїхав на початку війни до турецького султана — офіціяльно просити від імени українського народу підмоги проти поганців — царів московських.

Оце й увесь Союз Визволення України.

З «Вісника» я ще дізнався, що є в Австрії організований український табір полонених у Фрайштадті, що таких таборів у Німеччині — три: у Вецлярі, Раштаті і Зальцведелі; що в Австрії для польських полонених із Росії — два такі організовані табори, де ці пасинки великої мачухи Росії мають змогу не поневірятися, як поневірялися ми в Гаймашкері, а почувати себе людьми, краще годуватись, розвиватись культурно й набирати національної свідомости.

Правда, згодом я пересвідчився, що, наприклад, у справі «годуватися» український організований табір у Фрайштадті мало чим одрізнявся від Гаймашкеру, а що всі інші відомості про цей табір цілком відповідають дійсності.

Але довідався я про це багато пізніше. Багато пізніше довідався я ще, що з прекрасно устаткованих і добре утримуваних таборів польських полонених, підданців російського царя, формують потихеньку польські генерали легіони і перепроваджують, для боротьби проти ворогів Австрії, на всі фронти, крім російського, куди, мовляв, самі полонені поляки рвуться всією душею… Але незручно, знаєте… Брат із братом може зустрінутись.

Значить, є ще, мабуть, на території Австрії й Союз Визволення Польщі, що працює в щільному контакті з воєнними австро-німецькими генеральними штабами. Дивні й знаменні діла! Німеччина й Австрія провадять політику самовизначення недержавних націй, тих… що не входять до їхнього складу, чи входять значною меншістю. Мої нелюбі, тугодумні земляки з керівничих петербурзьких штабів коли й додумаються до якої політики, то тільки до політики нагая, тюрми та шибениці всім чужородцям.

До речі — про нації, щоб не забути, а радше — про мову народів. Ви думаєте, як по-мадярському «черешня»? Так само й буде, мої панове, як сказав би шановний професор Ст.Смаль-Стоцький у фрайштадтському таборі — і по-мадярському, мої панове, — «черешня».

«Плуг» — і по-мадярському «плуг», «молоток»