Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Як живу, уявляю ту ніч. Я не знав, де я, чи вилізу з цих гущавин, чи доберуся до тієї злощасної залізниці, чи, не дай боже, випаде хмарний день, другий, не буде сонця того вірного дороговказу, і забреду я туди, звідки вибратися не вистарчить вже сили, і могилою моєю буде голодна вуйкова паща, або корч гнилої берези замість України… О, яка незбагненно далека, як романтично люба, дорога мені була тієї ночі Україна…

Темінь лісів, далина непроглядна, дика природа – пронизували жахом смерти, а інстинкт кричав: «Рятуйте, сили небесні та земні, – жити хочу, побачити хоч раз ще Батьківщину…»

Важкий, нервовий був сон. Шеберхне віткою пташина, хильне вітрець верхів’ям, упаде гилька – схоплюсь. Очі скліпив аж під ранок…

Схопився, коли вже сонце освічувало верхів’я. Перший раз здалося воно з того боку, де, на мою думку, йому слід бути. День-світло підбадьорило. Вибрався на дерево, чи не видно чого поблизу. І перед моїм зором у південній далині блиснула срібна смуга широкої річки.

Луза! Яка радість… Є точка опертя…

Втішений злазив з сосни. Ішов туди просто, швидко. А за години дві трепетно сходив на берег.

Ніде нікого: ліси, вода і тихий сум… Сів на березі і думав, як перескочити цю трьохчвертькільометрову широчінь.

Луза була в повній силі. Ще не вщухло шумовиння вчорашньої повені. Бурхливо-брудна вода з суворим гомоном несла все награбоване з низин. Тут і там вигойдувались ще не розтанулі білі брили полярних крижин.

Морщився я, глядячи на річку. Проходив берегом, вдивляючись безрадно, безнадійно. Пригадався псальм: «На ріках вавилонських – тамо сідохом і плакахом».

Лити сльози не було чого, води й так хоч відбавляй, а що становище моє гірше від губернаторського, то очевидний, гіркий факт. Чекати на дар з неба – ніякої надії, робити пліт – немає чим, бо сокира залишилася з Рибченком. Єдине – пускатися у плав… Та чи ж перепливу я – виснажений, слабосилий – три чверті кільометра бурхливої річки та ще й в одежі, з хлібом (у мене залишилися харчі)?..

Підсвідомо підсвистував мотив «На ріках вавилонських», стромляючи руку в воду. Без міри холодна, просто ледова.

Ноги самі понесли берегом. На закруті побачив грубезного балана, притовченого до берега. Став промишляти, чи не перевезе цей природний перевізник. Не літувати ж мені тут.

Поклав надію на Бога, торбу на плечі, в руку грубого бовта, примостився на кінці балана й відчалив. Спущені у воду ноги обдало ледом, холод мурахами поповз по тілу.

Плив поволі. Що далі відпливав – ставало страшніше. Кругом мутна глибочінь і широчінь. Грубий балан ледве ноги обхвачували; найменший рух чи схил – і я у воді.

Добирався до середини. Руки втомились бовтати, ноги клякли, дубіли, наче їх пилкою пиляли. Ліва нога вже відмовлялася служити, затерпла з холоду. Перестав бовтати, прикляк до балана й зарухав нею.

Десь на закруті балана раптом повернуло, кінець зі мною закинуло задом, перекрутило, а я бовтнув у воду.

Крижаним холодом, паралітичним жахом обдало. Задубів розум, чинив сам інстинкт…

Вигулькнув із води, як із вогню. На щастя скинув влучно торбу, що зсунулась була на голову й, як пес, нагально кинутий у воду, став плисти. Доганяти балана – єдиний порятунок. Це цвяхом било в мозок. А балан гнався з хвилями, як навіжений. Водяний холод щіпав, колов мене тисячами колів, морозив м’язи, гасив вогонь інстинкту порятунку…

Боже! А що, як не дожену… або параліж?.. Вихилявся, напружував всі м’язи, всі фібри організму, пригадував всі способи плавби… А балан далеко, на кілька метрів… ніби на зло тікає. Глянув до берега, навіть не видко…

Боже, допоможи, дай сили. До балана єдина надія, єдине спасіння – до балана…

І сік, рубав хвилі, як нещасний Єрмак у Іртиші. Плигав усім корпусом все вперед, уперед, до балана. Закашлювався, задихався, заливався хвилями, борсався всім серцем, хапав хвилі зубами. От недалеко – ще три метри, два, от…

А сили тануть. Ось почув корчі в лівій руці… Боже, невже?.. в очах туманіє…

Рубнув правою рукою – ліва не може, махну ногою, ліва рука не підхопить… Господи… Невже аж тут пропав?.. Боже, будь милостивий, ще хвилину, ще секунду, ще раз. От, от зубами, от… посковзнуло… Ще мах… Ге… спорснуло… Фу… Боже, дай духу, ще хоч раз… ще… ще раз… Циб… десь з-під самого серця – і двома руками вхопився за балан й приляг до нього підборіддям…

Бухкало в грудях, стукало в висках, темніло в очах, тьмарилося в мозку. Весь конвульсійно дрижу. Керувати не мав сили, здався на ласку хвиль.

Одсапався, глянув: ріка круто завертає в правий бік. Балана несе в напрямі берега. Виждав найближчої віддалі, обняв востаннє балана-спасителя – й шобовсь у воду.

Не чув холоду, рубав хвилі, напруживши всі м’язи, й за хвилин п’ятнадцять упав на берег у тяжкій пропасниці від холоду і змори…

Покачувався з годину. Далі лежати не міг – трясся, аж підскакував. Побіг. Стало тепліше.

Міркував над пляном: на південний захід, до залізниці – вони десь недалеко. Звернув від берега, вскочив у ліс. У напруженім ході загрівся, почувався гаразд. Захотів їсти, та не було чого.

Темний вечір спинив швидкий хід. Всю ніч голодний і холодний передригонів у гнилім дуплі, а вогню розвести не міг – сірники геть розмокли.

Схопився як засіріло. Виліз на дерево, сягнув зором якнайдальше, – ніде нічого, ні просіки, ні річки, ніякої ознаки життя, самий, скільки оком охопиш, ліс.

Підупав на дусі. Чи не заблудив? Коли б не це, бо пропаду без їжі. Мацнув у кишені, надрапав жменю мокрих кришок і лигнув їх замість ласощів.

Пішов непевний – чи добре йду.

Блукав весь день, щохвилини позираючи на сонце. А воно ніби глузувало з мене, бо визирало на всіх боках обрію і вводило в цілковиту заблуду.

Проходив безконечні сухостої. Потапав у дрягнистих багнах, мордуючися, грузнучи…

А в голові весь час шалено вистукувало: коли б не заблудити. Коли б не залізти від життя на три-чотири дні… Більше не видержу без їжі, впаду – не встану…

Ішов, барахтався день, мерз голодний ніч, блудив другу добу, а їстоньки – аж дух спирає, аж коло серця тисне.

Третього дня пристав. Повигребував, повилизував останні кришечки, з’їв половину самої кишені. Голод став діймати до отупіння.

Став падати. З кожною годиною все частіше, все довше пролежував… Господи! Чим це кінчиться? Де ж надії?..

Перестав шукати шляху. Марево голоду знищило, заступило всі помисли. Ще день, другий і – впаду навіки…

Від цієї думки безсилів ще гірше, дурів, качався в розпачі, у муках снаги-їжі. В приступі сліпого відчаю я кляв усе на світі: і той день, в який відважився на втечу, і ту годину, коли на Божий світ родився. В хвилини голодних мук-відчаю я благав Бога, щоб наслав хоч звіря: нехай би з’їв –