Андрій Самойлович Малишко - Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* *
Билася райдуга над водою Та своєю барвою молодою. Жовтогарячими диво-меда,ми, Сизоблакиттям в маленькій росині, Перепелиними вніч слідами, Порозкидала перстені сині.
У фіолети й карміни вранці Помалювала зорі сап’янці.
Землю тривожать галактик акорди. Транспозиційних енграмів 1 орди. Відеотрони. Протони. Фотони. Кібернетичні кричать Фултони. Синтези. Тези. Формули стислі. Цереброквантинфікатори в мислі Тр. Пр. Гр. Мж!
Тр. Пр. Гр. Мжи! — абревіатури,
Мов солов’їні пісні з натури.
З кутів і граней, із мислі й складності Шляхів шукаєм до невідкладності,
А більма жаху вкривають гору, Термоскопічну, атомнокору.
. (...Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору!)
* *
*
Я бачу, як ти, богатир в плечах,
Ідеш по ріллі за лискучим плугом,
На руки двожилаві, темні', як олово, Русяві дощі прихиляють голови, Сідають птахи, мов крилаті боги, Заплутані в щебет, і сто вітрів Ведуть за тобою свою симфонію.
А потім, притомлений в довгі дні, Знімаєш спітнілу стару сорочку, Вдягаєш нову, в зеленавих пружках, Пошиту з небес і дитячих снів,
З блакитного льону землі моєї.
А потім обідаєш, теплий хліб Парує, пахтить молодим дощем,
Мов куля земна, у твоїй долоні.
Давно я задумав тобі принаду, Вогнем і душею, на згоду й зладу,
І викував плуг із своїх потуг, Приходь орачем, мій двадцятий віку!
Всі кажуть: кривавий двадцятий вік. Всі бачать: жорстокий двадцятий вік.
І мало хто знає, що він Приходить світанком до океану,
І обмиває від поту чоло,
І гойдає мільйони колисок,
Щоб дітей не збудити.
я« 26
Не будуй, мій віку, тюрем за гратами, Не набивай їх зойками клятими,
Чорні полотна ридань в безнадії Поміняй на коні мої воронії.
За білим терном виростим,дерево, Повне квіту До мого світу,
Повне щебету з дитячого серця.
Буде над ним гроза кочувати,
Будуть всесвітні птахи ночувати,
І могутня крона закриє землю Молодими бростями щастя.
* *
*
Подай мені руки, о віку мій,
Якщо ти не маєш нічого проти,
Я з них розмотаю клубки підлоти, Підступництва й зради сумний сувій.
З меридіанів набряклих жил,
Рясних, і горбатих,і густокровних, Змию поранення гніту й страхіть Для інших надій і нових століть.
І гори горя впадуть із них,
І кратери попелу родять криницю,
І на долонях округлих твоїх Посадить сонце свою жар-птицю;
Ти даруєш проміння у темінь ночей, Всі світила запалюєш над дорогами, Та не обкрадай же, сяйва очей,
Щоб не бути убогими.
* *
*
І
За віками, як тінь за даллю Крик і, пісня, нужда й покоси. Коні вороні, над Каяллю,
Б’ють копитами чорні роси.
Не покриті важкою млою,.
Спіють зорі понад Сулою,
Сплять Бояни у сповиточку,
Небо гонить пожари стрічні',
На твою льонову сорочку ОсідаютБ лебеді вічнк
II
Усе, що билося світанням,
Лягало горем на лани,
Із гайдамацьким рокотанням Пішло під сполох далини.
І мрій палання: мерехтливі Нових шукань кладуть сувій,
Бо; те все та ж в* своєму диві,
У животворноеті своїй;
В своїх добротах і широтах —
І тлінь, і попіл — не біда,;
Так, як ріка на поворотах,-Де по каменю б’є вода..».
III
Не боюсь, що вдарять, темні хвилі Вибухівок-атомок, в біді,
Що впаду, як інші: люди милі,
В: попелі, в. отруті,.у ВОДІ,
Хоч захльосне тіло чорна піна На .землі., де есе людське жило,
Хоч півмертвий, а зведу коліна І до тебе поверну чоло. '
Мов останню хвильку рятівничу,
Як то буде, ще не знаю й сам,
Україно, я тебе покличу Лиш ім’ям єдиним. Лиш ім’ям.
І від того слова — не в печалі,
Не в громах ночей і голосінь —■
Оживуть попалені скрижалі,
Як пролог життя і воскресінь.
IV
То голос твій кличе,
наповнений синь-вітровищами,
То голос твій ходить,
не скутий морозом і хвищами. Повииутий чайками білими, нивами спілими,
Охрещений сурмами вніч
і окопчиками спопелілими, Риданнями сивих світанків,
розлук ке повернутими
меридіанами
І колисковою мовою,
що розмовляє з титанами.
О барви моєї Вкраїни,—
ви меч і розплата неситому 1
О голосе мого народу,
тебе я довіку носитиму!
Дай блакиту своїх Дунаїв
і дніпрову зелену вроду, Поведи їх поміж народи —
солов’їв од свого народу.
Щоб твоя молода робота
заповітом земним постала, Щоб твоя неспалима крона
біля серця мого зростала;
І хилилась на щедру ниву,
і братерства носила шати, Коли будем стрічать майбутнє
та зеленеє жито жати!
* *
*
Віку двадцятий, дні пережиті,
Інший світанок далі снує.
На молодім зеленавім житі Сонце гойдає тіло своє.
Макам і думам полум’яніти,
Трудна земля підведе чоло.
Знаю:
з попелу сходять квіти.
Вірю:
з каменю б’є джерело.
* *
*
‘Благослрвенна будь, земле, мати для всіх, Вікова журавка в небесній блакиті.
Я твоя пилина. Радість і гріх,
Так, як повелося матері в світі.
Я твій кущ вогшо у ряснім пломені,
І твій порух одвічний у дні уперті,
І коли ішлося до смерті мені,
Ти сама за мене вставала у смерті.
Ще яких ми в житті натворим, чудес: Жовтим колосом. Піснею. Соком у гроні,
І від того у сяйві Вкраїні небес Зацвіта моє серце у тебе в долоні..,
Благословен будь, світе мій, в небі й траві, Із любов’ю і снами дівочими,
З українською вишивкою на рукаві,
З африканськими чорними ночами;
З вогняними квітами і криком повстань,
З живою подою й людською глиною, Скажи мені, світе: «В кремпі возстань!»
І возстапу. І кремінь стане калиною.
Я твій жар малий. Твій скупий покіс.
Синя лиштвочка. Крапля мила.
Я до тебе як дуб до землі, приріс,
А благаю про білі крила.
РОЗДУМ
Чи встигну я цей камінь обтесати У дві руки, із молотом одним?
Бо поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати, в нього свій Маршрут і обрій. Лінія й робота.
Уже на камені засяли очі І налились блакиттю, вже на нім Уста людські жагою затремтіли І ожили, як небо ожива,
Повииуте грозою. А з путі Той поїзд кличе в дальню вечорину, Не може довго ждати, в нього свій Маршрут і обрій. Лінія й робота.
Різець і молот гупає в граніт,
Щоб викресати слово, хоч єдине,
І вкласти в очі, в губи кам’яні, Нехай вони б вогнем заговорили Моєї мови — матері життя,
Від колисання й до твердого ложа. Ще поїзд жде. І молот мій дзвенить, І оживає кремінь, мов істота.
СНІДАНОК
Ще мліє пруг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко», після закриття браузера.