Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Але про таке кожен равлик у світі не думає, бо навіщо про те й думати, коли навколо стільки соковитого зілля і коли лопушиних листків у світі стільки, що їх не переїси…

Отож сьогодні Вася Равлик устав із ясною головою; покину її у ліжку свою подружку й подавсь у місто, вистояв чергу в ощадкасі навпроти собору, взяв триста карбованців і прийшов, трохи поспішаючи, додому. Дорогою він зустрів Шурку Куксу, гой ішов на роботу, а може, просто в місто, бо ніхто на околиці і не знав, чи Шурка Кукса працює, а коли його про це запитували, заламував загадкою брову і казав, шо да, конешно работає, ну аякже! Робота в нього, правда, не бий лежачого, по секретній часті, але йому вистачає, комусь треба й по лежащій часті работать, підморгував Шурка.

— Хе! — сказав Кукса, показуючи два металеві зуба. — Десь ти пропав.

— Чого пропав? — сказав Вася Равлик. — Той тиждень на першу ходив.

— Чортиця від тебе пішла?

— А чого ти звеш її чортицею? — спитав наївно Вася Равлик.

— А ти що, не знаєш? — по-дурному зареготав Шурка. — Її вже всі в нас перепробували.

— І ти? — Вася Равлик відчув, що його очі стають вузькі.

Шурка кинув на нього поглядом і зразу ж помітив ті його вузькі очі.

— Я нє, — сказав ліниво. — В мене ота мала є. Гаряча, як смола розтоплена.

— Чого ж язиком ляпаєш?

Шурка придивився до Васі уважно.

— Значить, не пішла ще, — сказав. — Це вона тебе, м’ать, і полюбила.

— А вона від інших сама йшла?

— Ну да, — підбив брови Шурка. — Чортиці недовго тримаються.

— То ти хочеш сказать, — ледве стримував дрож у голосі Вася Равлик, — що вона лярва?

— Нє, чого ж? — двигнув плечем Шурка. — Я цього не сказав.

— А чортиця — це що? — спитав навпрямець Вася Равлик, бо й справді наївний у цих справах був.

— А ти ще не розібрав? — спитав Шурка Кукса й дурнувато зареготав. — Вона й досі в тебе?

— Тобі яке діло? — ошкірився Вася Равлик.

— Та ніяке, — знову смикнув плечем Шурка. — Інтересно…

— Що ж тобі інтересно?

— Та нє, Вась, з тубой разгуварувать не можна. Ти зразу кипиш і битися лізеш. А нащо мені з тобою битись, коли ми, так сказать, сусіди. Може, вона комусь була чортиця, а тобі й не чортиця. Моє діло, Вась, сторона. Моя, Вась, хата з краю, я нічого не знаю, — він знову зареготав. — Закурить даси?

Вася дав йому цигарку, з тих дорогих, які зараз купував.

— Хороші сигаретки куриш. А я "Памир" шмалю. Біжу оце до малої. Це така, що на десять мінут опоздай, очі тобі видере, така слабка на передок.

Шурка пихнув задоволено димом з Василевої сигарети й пішов, а Вася Равлик відчув, що в нього тремтять пальці — ніяк не міг прикурити. Але сигаретку він припалив, ковтнув диму, і йому раптом стало спокійно-байдуже.

— Піде й чорт з нею! — сказав уголос і побачив, що на вступі до свого двору стоїть, як скіфська баба, куца Наталка у ситцевому накрохмаленому платті із сумним болем ув очах.

— А Митя мій, — сказала печально і аж безвійними повіками закліпала, — уже поїхав. Забрали мого Митю.

— Нічо, тьоть, — бадьоро сказав Вася Равлик. — Поїхав і приїде. Не навік же забрали!

— Хто зна, — сказала печально Митькова мати. — А може, його в той Афганістан пошлють?

— Туди так зразу не посилають.

— Не кажи, — вже заплакала куца Наталка. — Своїх дітей туди не пошлють, а наших так запруть, що й кісточок не зберемо. Коли б не в Афганістан, чого б це він листа досі не написав?

— Напише, тьоть. Ще тільки тиждень пройшов.

— І за тиждень можуть угробить, їм чужих дітей не шкода!

Митькова мати витягла з кишеньки накрохмаленого плаття так само накрохмаленого носовичка і гучно в нього шморкнула. Вася Равлик поспішив відійти, бо зашкребло на серці — шкода йому стало й Митька Гілляки, і його матері з накрохмаленою хусточкою…

Пригнався додому, Рая все ще спала, хоч сніданок на столику був з’їдений.

— Вставай, — сказав безцеремонно. — Приніс гроші.

Вона перекинулася на спину й розплющилась.

— Купиш нове плаття й білизну, — мовив діловито. — Скільки тобі для цього тра?

— Скільки даси, — вона позіхнула не прикриваючись.

— Я ж не знаю, скільки воно коштує.

Вона вилізла з ліжка з помнутим, несвіжим обличчям, зі слідами помади на вустах, розколошкана, але з юним, бронзоним тілом, потяглась як кішка і знову позіхнула Ліниво взяла сіре плаття зі спинки стільця й неквапно натягла, ховаючи те юне бронзове тіло.

— Сто рублів вистачить? — спитав Вася Равлик, хоч зняв з книжки триста.

— Сто рублів? — викруглила очі Рая. — Я тоді куплю й лак для нігтів, можна?

— Гаразд, — сказав він, — але обов’язково білизну.

— Вона мені не тра, — сказала неохоче.

— А що тобі тра?

— Ну, помаду, духи, лак. Ну, тіні…

— А по-моєму, помади, лаку й тіней не треба, — сказав він. — Духи купи. І плаття купи.

Вона сіла на стільця, на якому перед цим висіло її плаття, й закурила. Дивилась у вікно, і її обличчя в обрямленні розколошканого волосся було як неживе. Мовчала.

— Тиждень у мене живеш, а мамка тебе й не шука.

— Вона не шука мене, — сказала Рая.

— А ти до неї не хочеш навідатися? — спитав обережно.

— Не вкраду я твоїх грошей, — раптом сказала Рая, ніби вловила його потаємні думки.

— А я й не думаю, що вкрадеш, — поспішно сказав. — Хочу, щоб потрібне собі купила.

Стенула плечима. Курила й пускала з рота дим. Тоді він вийняв гроші й відлічив сто карбованців. Поклав на столику, зібрав брудний посуд і відніс на кухню. Запалив колонку, але зі спальні не чутно було ані віддиху. Помив тарілки, а тоді знову вернувся в кімнату. Рая так само сиділа, недопалок лежав у попільниці, а губи були вже наквацяні. Підчорнені були й очі.

— Чого ж не йдеш?

— Бо ти не хочеш, щоб купувала помаду, тіні й лак. А того мені не тра, — сказала.

— Купиш собі помаду, тіні й лак, — згодився він.

— І духи?

— І духи.

Зирнула на нього тим-таки насторожено-каламутним поглядом.

— Мені не треба стільки грошей, — сказала хрипко.

— Чого ж? Не витратиш, принесеш здачу.

Вона понурилася.

— Не принесу, — шепнула.

— Ну, то чорт їх забирай, ті гроші, — сказав легковажно. — Одягнися тільки по-людському. І так, як хочеш сама.

Знову зиркнула на нього, й він відчув інтерес до цієї гри. А й справді: чим воно кінчиться? Рая пригноблено сиділа на стільці.

— То чого не йдеш?

— Не давав би ти мені таких грошей, — сказала, відвернувшись.

— А я даю! — з викликом мовив Вася Равлик.

— Потім сваритися будеш. А може, й битися.

— А тебе вже били? — здивовано спитав Вася.

— Ну да. Спершу давали гроші, а тоді й били.

Він аж задихнувся. Господи, яке затуркане створіння! Яке воно дике, зачаєне й безпомічне! Як воно могло вирости в світі отаке і як може жити?

— Не буду тебе бити, — сказав сердешно.

— Всі так кажуть, а потім б’ють, — мовила печально Рая.

— Е, роби як хочеш, — сказав Вася Равлик і пішов на кухню: йому треба було готувати обід. Отож удав, що забув за Раю, що зайнятий картоплею, морквою й капустою, але вухо його було там, біля кухонних дверей, вухо його наслухало всі звуки, які долинали зі спальні. І те вухо почуло, як рипнув стілець, а око його, яке блимнуло у бік дверей, уявило, що Рая таки взяла гроші й пожадливо їх перерахувала, а десь у глибині його мозку прокинувся такий собі равличок, котрий виставив ріжки, але не просив сиру на пиріжки, а прошепотів Васі сакраментально, як брат братові: "Оце ти від неї, Вась, і відкупився"… Вухо його чуло, як Рая вийшла з кімнати в другу, і око побачило її у вирізі кухонних дверей, вона раптом спинилась і злякано в його бік подивилась. Але Вася Равлик був хитрий, як усі равлики, тому показав їй спину. Вона ж постояла трохи в прохідній кімнаті, перед дверима на кухню, а тоді й зникла. Вухо Васине почуло, як рипнули сінешні двері і як вони зачинилися. Він метнувся до вікна і з-за фіранки почав стежити. Рая зупинилася на ґанку, озирнулася на вікно, і він уразився, яке сумне було в неї обличчя. "А що, — прошепотів на дні його мозку брат-равличок, — уже вона тебе й покидає?" Рая зійшла зі сходів і рушила до хвіртки. А біля хвіртки ще раз озирнулася. "А хай собі йде, — прошепотів Васі його брат-равличок, — бо навіщо тобі цей клопіт?" — "Замовкни, занудо", — сказав равличкові Вася і відвернувся од вікна, бо йому треба було ще й обід варити. "На одного звариш, чи на двох?" — спитав брат-равличок, і Вася сердито долив у кастрюлю води, щоб було таки на двох.

— Замовкни, занудо, — сказав уголос, і йому стало так само печально, як печально було й отій дівчині-жінці, котру невідь-чого чоловіки чортицею називають…

Відтоді й почалося його нетерпляче чекання. Отой равличок-брат увесь час його переконував, що вона більше до нього не повернеться, що не тільки він зрозумів, що відкупився від цієї дівчини-жінки, а й вона сама те зрозуміла не гірше за нього, тому, можливо, й була сумна, адже це він її таким чином ніби виганяв. Але в його голові сидів не тільки той нещасний брат-равличок, а хтось іще один, може, змій, і той змій почав нашіптувати Васі іншу пісню, а в тій пісні йшлося про те, що він, Вася Равлик, себе дурить, що він недаремно вигадав собі й пустив через вухо в голову отого єхидного брата-равличка, бо він має плани зовсім інші, що він прагне ту дівчину купити, а не відкупитися від неї. Хоче прив’язати її до себе, а що це значить? Це значить, що він її почне (звісно, при тій умові, коли Рая витримає випробування грішми і таки повернеться) до себе приручати, вселяти почуття вдячності до себе, щоб вона була від нього залежна і пристосовувалася до нього, а не він до неї, щоб вона була, зрештою, не отаким чудом, а жінкою, як усі. Звісно, й таке життя навряд чи довго в них протягнеться, Вася Равлик це розумів, але навіщо йому думати про майбутнє, коли йому з нею зараз цікаво; принаймні значно цікавіше, ніж було з іншими дівчатами, до яких він пробував підбивати клинці. З тими дівчатами годі було повести отаку гру, яку веде зараз, вони були елементарні, як монета в дві копійки. А Вася Равлик хотів чогось трохи й незвичайного, хотів дівчиною очаруватися, трохи в ній і богиню бачити, таємницю з кількома невідомими.

— То, може, ота повійниця і є богиня? — спитав єхидненько у нього брат-равличок.

— А може, і є, — занозисто відповів Вася Равлик, хоч чудово розумів: Рая — не богиня. Але таємниця з кількома невідомими в ній була, окрім того, незважаючи на її певну холодність у справах любовних, на її, зрештою, дивоглядну нерозвиненість, Васю Равлика все ще до неї нестримно вабило.

— Ага, — сказав брат-равличок.