Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

— сказав Тарас.

— Чого, Григоровичу, ви не хотіли? — нахмурила рівненькі чорні брівки. Як видно, тут не пожартуєш...

— А як вас звати?

— Ольга. Левко мене так називає. А я була Килиною...

— І як же ви в Парижі, не знаючи, пробачте, мови їхньої?.. — спитав Тарас.

— Навчилася. Мене Левко почав одразу вчити, як тільки ми повінчались... Вибачте. На діток треба глянути, — схопилась з крісла.

— Хоч краєм ока можна?.. — спитав, також підводячись.

— Будь ласка! Ви одружені?

— Ні... Скільки їх?

— Вже двійко, — всміхнулася.

Дитяча була простора, й ліжечка у ній пливли, немов човни широким чистим ставом...

Віддавши йому підсвічник, Ольга пройшла пройшла навшпиньки, вкрила і повернулася.

— Мої перлинки... — мовила таким щасливим тоном, що затремтів йому в руці веселий вогник свічки.

Вони сиділи в кріслах і розмовляли жваво, коли прийшов додому Левко Михайлович.

— О! — тільки й мовив, вгледівши, що в домі гість.

— Не впізнаєш? — спитала Ольга.

— Ревнощі мені заслали очі, — всміхнувся Лев.

— А я такий!.. — сказав Тарас.

— Шевченко?!

Вони зійшлись серед вітальні й поцілувались тричі, неначе добрі друзі, які давно не бачилися. Аж сльози виступили обом в очах.

— Поплачемо? — спитав Тарас.

— Возрадуємося! — гукнув господар. — Жінко, неси нам каву чи щось таке!

— Коли вже нести, то — щось таке... — всміхнувся. — Ми ж козаки... І ти козак! По духу і по ділах, — обняв Левка. — Спасибі тобі за все!

— То дяка вам...

— Кажи мені, як брату, "ти". Нас побратала, Левку, любов до правди й волі!.. Гаразд?

Жемчужников лише кивнув.

З'явився столик, пляшка, якісь наїдки. Що то, як в домі є жіночі руки!..

— Згадав сумне? — помітив його журбу господар.

— Хотів недавно взяти собі дружину...

— І що?

Махнув рукою.

— Прошу, прошу до столу, — запоспішав, аби змінити тему, тактовний Лев Михайлович.

Прийшла Килина-Ольга, й вони утрьох взялись до пляшки французького якогось трунку, що дивно пах.

А в Петербурзі стояла мерзла осіння ніч, дув з моря вітер, воду вганяв назад у чорну, тугу Неву, й кричали десь на набережній: "Побережись!.."

...Нарешті, чадолюбивий і мудрий цар Олександр дозволив новий журнал "Основу"! Минуло тільки десь трохи більше року, як подали прошення, а він вже дав свою високу згоду, благословив. Тепер пора було до діла братися, творити те велике диво. Жоден із сотворителів не мав у цьому досвіду й не уявляв, з якого боку братися, а слід було якнайскоріше зробити перший номер і далі йти.

Микола Чернишевський немов дививсь у воду, коли казав, — іще торік весною! — що пильнуватись найбільше слід Пантелеймона Куліша. Від нього суть добро і зло "Основі". Добро, бо він сам міг заповнювати наполовину всі номери, а зло — що круто і войовниче потяг журнал на манівці, до хутора, вважаючи, що саме там народжується і визріває нова Вкраїна, виплекана на старожитніх звичаях та доброчесностях...

Це зібрання фундаторів та авторів було гаряче вельми. Слова, які раніше розносив вітер та випадкові гості, віднині мали переливатись у справжнє діло, в книги, що розлетяться птахами по Україні...

Василь Михайлович виймав раз по раз хусточку і витирав на лобі піт. Так, нелегка ти, шапка редактора!..

— Не можемо ми, браття, бігти за "Современником"! — гримів Куліш. — Не можемо. Хай вибачить мені наш гість, — зиркнув на Чернишевського, підкресливши таким звертанням, що той не має права голосу, — та я глибоко впевнений, що мусимо вести часопис своїм шляхом, осібним. Народ наш ще ледь прокидається, і він од нас одвернеться, якщо ми дуже побіжимо...

— Для цього ви й даєте "Листи із хутора"? — спитав Тургенєв тихо. — Цей мужичок...

— Полупанок! — сказав Тарас, не витримавши. — А може, й пан, що затаївсь на хуторі.

— Цей хуторянин — що божий глас, оракул, — докінчив думку Іван Сергійович.

— Складеться швидко враження, що під його сопілку... — хотів було сказати щось Чернишевський. Але Куліш його одразу ж перебив:

— Вам не збагнути, вибачте, вкраїнську душу.

— Дивно... — всміхнувся той. — Шевченкову я розумію...

— Він виріс на чужині, його душа...

— Спиніться, Пантелеймоне! — гукнув Чужбинський. — Так ви...

— Не заважай! — одбився Куліш сердито. — Ми маємо не про Шевченка дбати, а про народ та рідний край.

— А він хіба не частка того народу, не дух його? — втрутився і Костомаров.

— Я можу тут сказати слово правди? — спитав Куліш у повній тиші. Йому ніхто не відповів. — Спасибі, що дозволяєте... — скривився в гострій посмішці. — Шевченко — син народу, великий син. Ніхто цього, панове, не заперечує...

— Ми збилися з шляху, яким сюди прийшли, — сказав Тарас. — Народжується новий журнал, і зараз тут вирішується, яким він буде... Мусимо іти вперед, від хутора, а не на хутір. Ти ось сказав, Пантелеймоне Олександровичу, що дбати маємо ми про народ... Це правда. То як же ми, про нього чесно дбаючи, почнем журналом кликати його назад, у темряву та забобони, коли і так, сердешний, він там засидівся через неволю? Задкують тільки раки... А ми ж, панове, вільне козацьке плем'я, що пронесло дух волі та світло знань і по землі Росії!.. Ти ж це читав, ти знаєш...

— А що за це одержали? Кріпацтво, — хмуро сказав Куліш.

— То інша мова. Йдеться про майбуття, про визволення не тільки душ, а й помислів. Часопис наш повинен бути на висоті подій та дум, що визначають поступ. І гріх було б, розпочинаючи таке велике діло, не використати усе, що є найкращого, скажімо, досвід "Современника"...

— Гіркий це досвід, — сказав Куліш.

— То як для кого, Паньку. Для декого журнал і справді гіркіший редьки...

— Оскільки в нас один часопис поки що, — озвався знову Костомаров, — то в ньому маємо вміщати усе цікаве та необхідне. Відтак наш диспут, власне, втрачає сенс...

— Програма все ж повинна бути, — сказав редактор Білозерський. — Без неї важко тримати курс; як кораблю без компаса...

Розмова враз, хтозна-чому, розпалася на кілька менших. Купками дискутували далі, й редакція — вона ж квартира Білозерських — перетворилася на невеликий шарварок, де шуму було багато, а діла грохи.

— Як там твої перлинки, жіночка? — спитав Тарас Жемчужникова, також запрошеного на зібрання.

— Спасибі. Усе гаразд.

Чужбинський пройшов повз них, вклонившись. Якийсь нещасний, схудлий... Чи не захворів часом?.. А може, так карається отим гріхом і карою, що відбулась при зустрічі. Як там не є, а він зробив немало, принаймні як етнограф...

— Обід! Прошу до столу! — збирав господар знову своїх гостей. За ним пливла, мов лебідь, його дружина мила, що погарнішала і роздобріла, як народила сина...

Прощаючись, Тарас не зміг утриматись, щоб не заглянути і до дитячої, куди пішла Надія Олександрівна.

— А як тут мій хрещеник? — спитав тихенько. — Виріс за кілька днів, що я не був?

— Аякже!..

Хлопчик лежав, розкинувши широко ручки, плямкав ротом.

— Скільки це вже йому?

— Дев'ятий місяць.

— Скоро вже побіжить...

Кімната враз розмилася йому в очах...

Поспішно вийшов до передпокою і мовчки став одягатися. На сходах вгледів, що йде не сам. Чужбинський ступав з ним поряд, як по льоду.

Внизу спитав несміливо:

— Куди ви? Додому?

— Ні. Піду до Вольфа Невським...

— До Невського нам по дорозі.

— То й добре...

Йшли якусь часину мовчки, понастовбурчувавшись, як горобці. Нарешті Тарас не витримав і запитав:

— Що діється на Україні?

— Всі волі ждуть.

— Всі?

— Так. Пани зі страхом. А кріпаки з надією. Не чути про маніфест?

— Нема нічого певного, — зітхнув Тарас. — Щось схоже, що не дадуть землі народу.

— Певно. То ж капітал, багатство панське...

— Як кажуть, ворон воронові очей не виклює... Коли б народ сам визволився, то мав би й землю!..

Якийсь панок оглянувся на ті слова.

— Писали там, за Каспієм? — спитав Чужбинський.

— Трохи.

— Чому ж "Кобзар" без тих поезій вийшов?

— Цензура. Й так ще слава богу!.. Тягали більше року по комітетах. Ви ж бачили, як покалічили усе й старе.

— Гадав, що то самі ви...

— Такої! 3 глузду я ще не з'їхав.

— Вибачте...

Зелений міст одкрився раптом простором, серед якого стриміли тільки його чотири вежки.

— То, може, й ви зайдете? — спитав Тарас, спиняючись біля кондитерської.

— Зайду.

У Вольфа було народу мало, й вони, вмостившись осторонь, замовили собі по склянці чаю з ромом.

— Марка Вовчка читали? — спитав Тарас, згадавши, як він сюди заходив з Марією та Опанасом.

— Так... проглядав...

— Візьміть і прочитайте. Шекспір у прозі! — вигукнув ледь не на всю кондитерську. Притишив голос і розповів, як Кулішеве переднє слово збило його колись із пантелику і як він потім відкрив для себе чари Марка Вовчка.

Чужбинський зашарівся, і, може, це штовхнуло Тараса мовити про те, що стало між них марою:

— Певно, ви здивувалися, що я вас так ото зустрів?

— Якщо по правді...

— В душу мені колись ви плюнули.

— Я?!

— Ще страждаючи в отій пустелі, я прочитав ваш вірнопідданський довжезний вірш...

— А-а!.. То було потьмарення... Здалось мені, що новий цар... Хоч соромно, а не поправиш. Що написано пером, того не виволочеш і волом!..

Це каяття приємне було Тарасові. Не сумнівався в щирості, бо знав-таки Чужбинського, з ним солі з'їв нехай не пуд, а все ж не мало.

— Добре, — поклав свою долоню йому на руку, яка біліла знічено на скатертині. — Вважатимемо, що ти спіткнувся, але не впав...

— Їй-богу, я!..

— Став могорич, — всміхнувся, бо й сам зрадів. — Ще склянку чаю з ромом!

Життя, вважай, проживши, не знав, яке то щастя вернути в серце друга, розбити лід відчуженості...

...Читання, яке відбутись мало в залі Пасажу, розбурхало Тарасу душу. За всі свої замало не сорок сім він ще ніколи не виступав, немов актор, при публіці, не уявляв, що саме слід читати. Вистави в Новопетровському, в яких він грав, не йшли ні в яке порівняння з цим нововведеним літературним дійством у центрі Петербурга...

Ще з ранку вліз у груди біль, якраз побіля серця... Ні, страху він не відчував. Було щось інше, глибше. Він намагався спершу його збагнути, визначити, а потім кинув цей безнадійний замір і став себе настроювати на героїчно-байдужий лад. У "Петербургских ведомостях" вже повідомили, хто виступає, народ розмів одразу всі геть квитки, й тепер одне лишилося — іти й читати. Може, якби читав у Києві або ж у Канові, де мав поставить хату і доживати віку, він так, напевно, не мордувався б, знаючи, що всі збагнуть прочитане, візьмуть у серце.