Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

class="book">Тепер мені здається, що тітонька була просто дуже й дуже нещасна жінка, яка з гордощів одмовлялася навіть од людської дяки. Але треба врахувати, як багато праці й здоров'я поклала тітонька на людей, на їхню користь, одержавши від них таку мізерію, що й сором казати; та й ніхто з нас по-справжньому її не любив. Минали роки — і вона ставала дедалі самотнішою і нещаснішою. Щоб заплатити за Джіма його картярські борги, їй довелося продати Палм Коттедж і піти у прийми до родичів, з якими вона давно пересварилась, або тулитися у тісному помешканні неподалік од нашого дому. Тітонька почала частіше зазирати в чарку й зовсім себе занедбала.

Відверто кажучи, лікарі ще торік попередили нас, що її не можна лишати саму. Ми навіть мали намір найняти їй економку (від якої вона, поза будь-яким сумнівом, неодмінно відмовилася б), і почали вже були домовлятися про це з родичами, але тут сталося майже неймовірне. Тітонька раптом кинула пити, поприбирала у своєму помешканні, накупила собі дорогого й не дуже скромного вбрання (орієнтувалася вона при цьому на «високий» смак десятирічної давності, через що її туалети були такі ж вульгарні, як у Дейзі) і почала виходити на люди. І всі раптом побачили, що тітонька — доволі неординарна жінка. Про неї почали розповідати різні анекдоти, а деякі її ексцентричні вирази стали афоризмами. І, звісно, всі відразу згадали, що це вона «зробила» Честера. Проте найдужче вона всім подобалася тепер за те, що посварилася з ним і брала його на кпини, говорячи про нього різні дурниці, приміром: «О, Честер людина незрадлива — ніколи себе не зрадить». Або: «У Честера сумління таке чисте, таке кришталево-прозоре, ніби його й зовсім нема».

Всі ці шпильки вона посилала на Честерову адресу з такою насолодою і подаючи їх так уїдливо, що всі починали їх повторювати й залишалися від них у веселому, піднесеному настрої. Дивовижа, та й годі,— казали вони,— як ця стара жінка, що добре знає, почім ківш лиха, вміє радіти життю. І все одно навряд чи хто був здивований з усього того дужче, ніж ми з Честером.

Але хутко все стало на свої місця,— після виходу друком книжечки одного журналіста, який побував в Африці й відвідав Датчинлугу. Він описував Джіма (під ініціалами) та його діяльність серед племені луга, подаючи його яко «взірець британського адміністратора, що живе серед первісних народів». Книжечку відзначили вельми схвально, особливо в лівій пресі, яка миттю заповзялася боронити первісні народи від «експлуатації». З'ясувалося, що тітонька, взявши за горло одного журналіста, розповіла йому деякі подробиці з Джімового життя,— це наштовхнуло його на думку побувати у Датчинлузі й «розхвалити» діяльність Джіма. Іншими словами, книжка була витвором тітоньчиних рук та її гордістю.

Коли Джім приїхав у відпустку, у всіх салонах його почали вшановувати як героя, і вони з тітонькою, кожне на свій лад, пишалися своїми успіхами. Такий поворот у Джімовій долі потішив і мене. Мені й справді було приємно, що тепер, коли він розміняв п'ятий десяток, його важка праця й щира відданість своїй ідеї нарешті одержали визнання, і я дуже розлютилася на Честера (запідозривши, що він просто заздрить Джімові), коли той одного разу сказав, що тітоньчина вигадка має свій негативний зворотний бік. Людям, що посідають значні державні посади, заявив він, слід якнайретельніше уникати людського поголосу.

— Але чому,— обережно запитала я,— чому можна вихваляти всіх, кого не ліньки, крім тих, котрі чесно віддаються справі, кому найважче?

Відповівши, що на це є свої причини, Честер почав мені пояснювати: якщо, мовляв, урядовці здобудуть «популярність», вони, чого доброго, одержать надто велику владу над справжніми «обранцями народу»,— і так далі, і таке інше. Я його далі вже не слухала, міркуючи собі, що Джім з будь-якого погляду моральніший за багатьох «обранців народу» і служить державі чесніше, ніж усі вони разом.

Джімова поведінка після того, як він раптом зажив такої слави, лише підтвердила мою думку. Він поводився дуже скромно й невимушено,— всупереч лестощам, якими повсюдно його стрічали.

— Чом я поїхав до Нігерії? — питав він.— Бо мені потрібна була робота, і те, що мені там запропонували, цілком мене влаштовувало.

Та його скромність лише заохочувала дам до ще більшого захвату. Якось-то я заскочила його в одному з салонів, оточеного зграйкою гарненьких дівчат. Вони, щебечучи, випереджаючи одна одну, розпитували Джіма, як він може терпіти цей жахливий африканський клімат, усіх отих бридких тамтешніх комах, а найдужче — самотність,— ситуація, в якій більшість чоловіків почувають себе ні в сих ні в тих. Але Джім із своїми старожитніми манерами з честю витримав іспит, відповівши на всі питання, як у школі («клімат, міс, не такий уже й кепський,— якщо, звісно, пити в міру»). Дівчата згодилися на тому, що він трохи зануда, але взагалі нічого, і коли Джім від'їздив з Педдінгтонського вокзалу, щоб сісти на африканський пароплав, його проводжала ціла юрба.

Та не минуло й місяця,— Джім за нашими підрахунками вже мусив прибути у Датчинлугу,— як надійшла раптова звістка: район, де живе плем'я луга (гірська місцевість) об'єднують адміністративно з іншим районом, а Джіма призначають резидентом, і тепер він має переїхати в селище, розташоване внизу, в заболоченій та паркій долині, кілометрів за п'ятдесят від його любих дикунів.

Для Джіма то був великий удар, але він поставився до цього несподіваного рішення без найменшого подиву. Джім лише черконув десь у пресі, що «все це робота хлопців з Айк-скверу (щось на зразок Даунінг-стріт чи Вашінгтона Нігерії)». «Їм кортить звести мене зі світу,— писав він,— я для них надто незалежна людина. А потім, здихавшись мене, вони візьмуться за моїх луга. У такий спосіб вони вже занапастили старого Брауна,— загнали у малярійне болото, а за півроку й поховали».

Ця новина наче громом прибила тітоньку. Не минуло й півгодини, як вона вже сиділа у нас у Парейді і, тримаючи Честера за руку, втовкмачувала йому, яку безглуздість робить нігерійська влада, не кажучи вже про несправедливість.

Мене завше дивувало, як легко знаходили спільну мову ці двоє людей, які й на дух не зносили одне одного. Повернувшись із чергового рейду по крамницях, я була вражена, заставши тітоньку й Честера,