Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

не щастило навіть улити їм у рота молока, воно лилося по їхніх зарослих закривавлених обличчях.

У неділю вранці наші чоловіки прокинулися блідими, слабими, але сумирними.

— Не ображайся на мене, Тіборе, — благала Тіна.

— Тобі слід було попередити мене, — буркнув він.

— Але ж ти ніколи б не дозволив… Я вже не можу дочекатися приїзду Томашека…

— Це я знаю. Дай мені чогось попоїсти!

— Зараз буде готове!

Леона освіжила одеколоном Станіславове обличчя.

— Знаєш, любий, ти мене колись лікував, тож і я оце тобі віддячила, — сказала вона.

— Мені слід було самому це зробити, — промимрив він, заплющивши очі.

Ми нагодували їх манною кашею, напоїли гарячим какао, й вони знову поснули, перш ніж ми встигли їх розв’язати.

— Тепер на нас чекає найтяжче, — зітхнула я.

Ми прийняли душ і віднесли ключ од фотолабораторії інженерові Воячекові, який відповідав за неї.

— Боїмося туди йти, там замкнулися якісь люди, — сказала Леона. — Краще візьміть із собою двох сусідів, бо ті люди поводяться там, як звірі.

З вікна Леониної квартири ми бачили Мію Робову, вона вискочила з нашого будинку й гайнула роз’юшеним снігом, наче здичавіла кішка. За Арсеном Краліком згодом приїхала швидка допомога, і його винесли на ношах.

Найважчі хвилини настали, коли наші чоловіки підвелися з ліжок. Вони були обвішані рештками багатозвіра, до того ж їх мучили голод і спрага — ми вже не в змозі були будь-що їм заборонити.

Тібор і досі хмурився, а Станіслав був блідий від внутрішнього зосередження. Найцікавішим виявилося те, як ці двоє пантрували один одного: якщо котрийсь виходив з кімнати, другий неодмінно йшов за ним, щоб той не зміг напитися. Неділя збігла непомітно. Кожна хвилина самообмеження була маленькою перемогою над собою, а година виграною битвою.

О третій дня, коли Тіна знову, здається, вже вшосте, марно спробувала розповідати йому про зимові види спорту (про які не знала практично нічого), Тібор несподівано зареготав:

— Може, вже досить? Добре було б пообідати.

Ми посідали до столу, перед кожним стояла тільки склянка гарячого чаю й два сухарі, та ми вдавали, що ласуємо відбивними, аж доки Тібор, не витримавши, проковтнув свій дієтичний пайок і весело крикнув Тіні:

— Не бійся, я не зжеру твоїх сухарів. Хрумкай швидше й гайда в гори! Здається, ти хотіла забрати Томашека додому?

— Просто зараз? — похопилася Тіна.

— Мерщій одягайся й біжімо на автобус.

— Ми повеземо вас машиною, — сказав Станіслав.

Міжнародною автострадою Прага — Усті — Берлін ми вибралися на гору, та ледве знайшли місце на стоянці. Наїхали тисячі лижників, і білі схили, готелі й кемпінги були переповнені. Лише будинки, де колись мешкали евакуйовані, тепер стояли порожні. Тут тепер жили тільки ті, хто вирішив залишитись у горах назавжди.

— Щасливі люди, — мовив Станіслав.

— У місті все-таки краще.

— Ти що! Глянь навколо, а потім подивися вниз.

Навкруги під ясно-блакитним небом здіймалися білі хребти. А з протилежного боку над містом небо вже скаламутніло, з димарів там знов утворювалася рудувата імла.

— І все це за кілька днів… — сказав Станіслав.

— Почекай тут, — мовила Тіна й швидко повернулася з червоною валізою; за нею йшли мати й син.

— Привіт, синку! — гукнув Тібор. Хлопчик підбіг до нього, притиснувся й ніяк не хотів одпускати. — Ну, ходімо вже! — розчулено проказав Тібор. — Ходімо швидше додому…

Зрештою був змушений взяти хлопчика на руки.

— Все-таки дивуюся, як нам усім пощастило вибратися з цієї халепи. Навіть без допомоги АТ, — сказала я вдома. І мій незрівнянний Станіслав мовчки поцілував мені руки. Кохання здатне робити стократ більше від усіх фізичних та інтелектуальних вправ, тренування, методів, систем… У тисячократ більше.

У суботу вранці ми поїхали машиною на Шумаву по дітей. Чисто білий Станіслав їхав чисто білою землею. Однак зупинившись, ми побачили на засніженій полонині дрібні чорні цятки.

— Що це?

— Сажа, — зітхнув Станіслав. — Усе починається спочатку.

ХХІ

Першого осіннього дня з нагоди одержання неймовірної премії — 10 000 крон — за нову серію низькокалорійних делікатесів «Сирні піруети» ми всім відділом зійшлися на даху корпусу В.

Над містом і околицями здіймались із заводських труб у бліде небо могутні стовпи диму, зливаючись у драглисте шмаття смогу, що нависав над землею рудою хмарою. З-за неї бовванів лише найвищий верх Крушних гір.

— Чим тепер займемось? — поцікавився Станіслав.

— Зробимо щось виняткове. Сухий сир, безумовно, швидко набридне людям, але я вже маю кілька нових ідей на тему наперченого паштету з дикого кабана, — відповів Еда Роган.

— Ми пережили унікальну зиму, правда?

— Пам’ятаєш, як ми боролися з мазутовими саламандрами? — згадувала Тіна. — А потім один з одним, банда з бандою, батько з сином, чоловік з дружиною…

— Тепер ми всі знову разом, а поле битви залишається тільки всередині нас, — мовив Станіслав.

— Чому ми повинні постійно з чимось боротися? — запротестувала Тіна. — Людина — благодатний грунт для закладання нового саду; для чого ж дозволяти йому заростати?

— Ми вже не здатні на таке! — вигукнув Станіслав.

— Вона має рацію. Але не слід засипати свій сад надмірною кількістю добрив! Погляньте лишень, скільки їх продається: проти трави, проти кульбаби і взагалі будь-яких інших рослин, проти гусені,