Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

мене перша. — Вам нічого не варто перевтілитись у сніжинку. Це надзвичайно заспокоює. Або в звичайнісіньку хмарку.

— Почуватися хмарою взимку не так то й приємно, — заперечує друга. — Послухайте, я лежу тут уже шостий тиждень з розрізаним животом, але в мене від занять АТ фантастичне самопочуття. Сідайте до мене на ліжко, заплющуйте очі й пробуйте разом зі мною! — Вона відкриває білу книжечку й починає читати: — Морський пляж… Спека… Ви в купальнику солодко потягаєтеся на піску. Бачите морські хвилі, що набігають на берег, бачите голови плавців. Роздивляєтеся навколо. Діти граються червоним м’ячем. Хтось гойдається в човні. Під лагідним сонячним промінням сплять закохані… Сонце вже вас нагріло, навіть починає пекти. Ви змушені перевертатися з боку на бік, хочете поплавати. Входите у воду. Вона холодна… Ви відчуваєте це? Казкове відчуття, правда? Уявіть собі, я зроду не була на морі!

— Але це вже буде переохолодження, якщо сестра Леона після спеки полізе в холодну воду, — зайшла в розмову третя пацієнтка. — Логічніше посилювати відчуття тепла, дійшовши до апофеозу: «Я грію й свічуся, перетворюючись на сонце… Я — сонце…»

— Облиште її, — зупиняє всіх четверта пацієнтка, важкохвора вісімдесятирічна бабуся. Всі щодня чекають на її смерть. Вона вимовляє слова дуже повільно, над силу. — Сестричка Леона… що піклується про нас… І є нашим сонечком. Ти, Леонко… повинна це знати про себе… Навіть коли приносиш нам таблетки чи ставиш термометр… чи витираєш лоба… ти зігріваєш людей і світиш їм… бо даєш їм щось. А коли щось даєш людям… не можеш бути звіром… Ось воно як. — Стара заплющує очі.

Розчулена, я полишаю 22 палату й, зібравши останні сили, заходжу в сусідні двері. АТ перевернув лікарню шкереберть: пацієнти перетворилися на лікарів, а я — на їхню пацієнтку. В ординаторській на мене чатують нові зцілителі, цього разу четверо гладких отолярингологів.

— Мені не дається АТ, не виходить і край! — скаржилася Леона вдома Тіні; жінки сиділи на кухні й намагалися читати брошурку про АТ, а Станіслав лежав у спальні. — Однак я переконую себе: коли цього міг навчитися Польда Штрунц…

— Мені воно теж не дається, я краще сяду на дієту, — зітхнула Тіна. — Хоча я й так не пам’ятаю, коли востаннє добре наїлась. Але я люблю Тібора й хочу разом з ним перемогти себе. Думаю, цього достатньо?.. Чи ні?

— Цілком. Якщо наші чоловіки кохають нас, то побілішають разом з нами, завдяки нам і нашим дітям, а коли ні — то нехай забираються геть! Отже, в п’ятницю?

— Домовились. Я принесу вина й мотузку для білизни.

— Захопи два клубки, бо вони страшенно пручатимуться. Я принесу снодійне. Ключ від фотолабораторії вже в мене.

Повернувшись у п’ятницю з роботи, Леона й Тіна заявили своїм чоловікам: ватагу виявлено й сюди щохвилини можуть удертись інспектори ТСЗ. Після короткої наради було вирішено перебратися до Бімонів.

Вдома Леона налила Тіборові й Станіславу приготовлене для них червоне вино, після чого обидва чоловіки дуже швидко поснули…

Жінки відтягли їхні безвладні тіла в спальню й міцно поприв’язували до ліжок.

Потім перейшли до квартири Трнків, чекаючи на появу рештки банди — Арсена Краліка й Мії Робової. Налякавши їх можливим контролем, Леона й Тіна, нібито за наказом Тібора, відвели їх до фотолабораторії й замкнули там, а самі повернулися до Бімонів. Обидва чоловіки спали.

— Мені страшно, — прошепотіла Тіна.

— Мені теж. Але тепер вороття немає. — Леона взяла білу книжечку й заплющила очі. — Спробуймо ще раз? — запропонувала вона, коли в кімнаті стемніло.

— Я ввесь час думаю про Тібора. Й про всіх нас. — Тіна дивилась у вікно на сусідній будинок. — Усе вже стало на свої місця. Матері купають дітей, батьки роблять з дітьми уроки, а взавтра всі разом підуть на прогулянку. Мені не треба нічого уявляти, Леоно. Йдеться лише про те, щоб ми жили як люди… А для цього не потрібні жодні брошурки.

— Сподіваюсь, у цьому пересвідчаться й ті двоє, — зітхнула Леона. — Чи не поспати нам трохи?

— Я не засну.

Це почалося пізньої ночі. Чоловіки оклигали від наркозу, почали борсатись у путах і горлати. Ми були змушені позатикати їм роти рушниками.

— А коли нагодуємо? — спитала я.

— Не раніше, як ополудні, — відповіла Леона.

— Може, дати їм хоч попити… Ти ж знаєш, як цей звір мучить людину, коли не дістане хоч трохи води.

— Сядь у сусідній кімнаті й не хвилюйся. Людина може витримати без води тиждень, без їжі — тридцять днів, а ці двоє мають на собі не один зайвий кілограм БЗУ.

Ми просиділи у вітальні до ранку. Леона марно намагалася опанувати АТ, та зрештою відкинула брошуру.

— Їм самим доведеться нам допомогти.

Ми дали слово підійти до них тільки вдень, але щохвилини то Леона, то я підводились і заглядали до спальні. Тібора била пропасниця. Станіслав мовчки напружував м’язи, намагаючись вирватися з пут. Єдине, що ми могли для них зробити, — це обтирати спітнілі обличчя.

Леона трималася краще, без неї я б ніколи не впоралась…

Час збігав. Ми говіли разом з нашими чоловіками й стали майже білими. В суботу зварили манної каші, щоб нагодувати своїх пацієнтів. Коли я вийняла з Тіборового рота кляп, він укусив мене.

— Ет, так не піде! — розлютилася Леона й принесла довгу металеву лінійку. — Негайно їжте кашу, бо заробите! Я не вагатимусь!

Чоловіки проковтнули по дві-три ложки каші й почали скиглити, а потім ревіти. Ми були змушені знову позатикати їм роти.

Криза настала в суботу. Обох чоловіків судомило, пута повпивалися в тіло, постелі були заюшені кров’ю. Леона була змушена вийняти кляпи обценьками, бо чоловіки зовсім собою не володіли. Нам