Андрій Валентинов - Овернський клірик

— Ну, бувай попе! Може, які прохання є?

Запитання супроводжувалося реготом, але я волів сприйняти його серйозно.

— Книгу дайте!

— Що-о?! — бородані обурено перезирнулися. Нарешті, один знизав плечима:

— Дідько з ним! Потім разом із ним і закопаємо! Агов! Книгу його милості!

Нагорі протупали важкі черевики, й у отвір впав багатостраждальний «Світильник».

— Грамотний! Той попе, що перед тобою був, усе висповідатися хотів! Знаєш такого? Умберто його звали.

Бородані діловито перевірили ланцюги й почали підніматися вгору. Потім драбину прибрали, гримнула ляда. Я залишився сам, якщо не враховувати, звісно, твору отця Гонорія…

Того, хто обживав підвал до мене, звали Умберто. Он як, виявляється, закінчив свої дні посланець Його Високопреосвященства!

На підлозі я знайшов глиняний глечик із водою та олив’яну миску — порожню. Втім, ні їсти, ні пити не хотілося. Мене цікавили лише дві обставини — через скільки днів мене збираються закопати, й наскільки ці друзі народу пильні.

Ніч минула швидко. Мене ніхто не турбував, і я встиг, як і належить в'язневі, докладно обстежити свою в’язницю. Щоправда, я міг рухатися лише в межах двох кроків, наскільки дозволяли ланцюги. Але цього вистачило. Отже, підвал — звичайнісінький, зате міцний і доволі вогкий. Ланцюги встигли взятися рясною іржею, цементівка на стінах почала відставати, оголюючи грубий камінь.

Віконце виявилося дуже вузьким, та й було надто високо. Камінь, залізо, цементівка…

Тільки ляда в стелі була дерев’яною, але дотягтися до неї не видавалося можливим. Та й навіщо? Нагорі раз у раз бухали ножиська — сторожа була на місці.

Мною не цікавилися, але придивившись, я зумів помітити велику щілину в ляді саме над моєю головою. Отже, за мною можна спостерігати. Інша річ, наскільки їх турбує моя персона…

Коли за віконцем уже почало темнішати, ляда від’їхала вбік, і в отворі з’явилася бородата пика; мене запитали, чи не потрібна його милості свічка, щоб почитати перед сном. Перегар, який заповнив підвал, свідчив, що охорона віддала данину «соку вина священному». Певна річ, вони не падали з ніг, але й це було добре. Вночі у підвалі темно, а п’яне око не надто уважне.

Я лежав на соломі, поклавши скуті руки на груди, і вдавав, що сплю. Насправді сон не йшов — перед очима стояло малинове полум’я, чорні постаті, які корчилися у вогні. Геєна вогненна… У дитинстві якось запитав у отця Костянтина, нашого духівника, що означає це дивне слово. Священик трохи розгубився, але пообіцяв дізнатися — і справді дізнався. Виявилося, що геєна — лише піч, де пекли коржі. Втім, пізніше я прочитав, що Геєною називали також яр біля Єрусалима, в якому спалювали сміття. Домінік д’Еконсбеф вирішив спалити сміття — точніше, пацюків, які напали на його замок.

Я не міг судити того, хто втратив батька й брата, але жах не відпускав. Страшним було не тільки побачене. Набагато страшніше те, що хтось — людина чи лоґр — може керувати цим пеклом. Отже, дерґів не даремно проклинали, не даремно гнали й цькували?

Але ж д’Еконсбефи жили мирно, і якби не божевільна витівка Його Преосвященства…

Хоча не така вже й божевільна — тепер ніхто не згадає єпископові його давніх гріхів і всі лиха можна огулом списати на «демонів» із замку. Та я відразу ж виправив себе: Арно де Лоз усе ж таки прорахувався — сеньйор Домінік уцілів, жива Анжела… Цікаво все ж таки, яку роль у всьому цьому грала дочка Тіно Жонглера? Так, вони живі; живі й на волі — я молив Господа про це — П’єр і Ансельм, живий і я. Принаймні поки що.

Нагорі все стихло. Я розплющив очі й обережно підвівся. Ляда мовчала, тож я сподівався, що браві розбійнички мирно дрімають. Справді-бо, чого їм боятися? Ненависного попа надійно сковано, стін не проломити, підлоги не прокопати…

Рука потяглася до «Світильника». Згадалися сповнені щирого обурення промови Ансельма, скорботне мовчання нормандця…

Бідолашні хлопці, намучилися вони з твором отця Гонорія! Тягти таку маячню від Сен-Дені до Пам’є!

Я зважив книгу на руці й мимоволі посміхнувся. Важкий томик! Надто важкий для звичайної книги з бібліотеки Сен-Дені.

Добре, що латники де Лоза й народні заступнички де Гарая не звернули на це уваги. Перші — зопалу, другі — з праведної ненависті до клятих грамотіїв. А може, допомогло благословення отця Сугерія, котрий вручив мені цю книгу.

Рука лягла на обгорілу тверду оправу. Ну, з Богом!

Дерев’яна стулка піддалася легко. Так і задумано — намацати ледь помітну щілину, трохи потягти… Нехай допоможе високорозумний брат Гонорій своєму скромному побратимові! Подвійні стінки розійшлися, і я нетерпляче застромив руку в схованку. Мотузка! Тонка, зате міцна, з безліччю вузлів.

Незамінна річ для в’язня, особливо якщо доведеться спускатися з якоїсь вежі чи стіни. На жаль, я був у підвалі, а тому відклав мотузку вбік. Ніж! Хитрий винахід отця Єгудиїла, котрий так не потрафив братові Петру з гачком. Так, гачки в нашого коваля не найкращі, зате ножі… Я примірявся до зручного маленького руків’я та обережно натис на виступ біля основи. Лезо вискочило безгучно — довге, двогостре. Жало!

Якби не ланцюги! Втім, і для них у схованці було дещо — і для ланцюгів, і для ґрат.

Терпужок — маленький, зручний — і пилка.

Отець Єгудиїл запевняв, що й те, й інше йому привезли просто з Дамаска, а там ці настільки тонкі вироби одержали з таємної майстерні асасинів. Люди Гірського Старця знаються на подібних речах!»

Другу стулку оправи я розкривати не став. Квапитися ні до