Андрій Валентинов - Овернський клірик

чого. Нагорі було тихо, і я обережно провів терпужком по іржавому металу. Іржа — це добре. Це просто чудово! Вранці можна спокійно замаскувати нічну роботу. Я приплющив очі, прочитав подумки «Отче наш» і «Вірую» і взявся до справи. Хреститися не став, щоб зайвий раз не брязкнули ланцюги.

Коли настав ранок, я спав настільки міцно, що не чув, як мої янголи-охоронці відкрили ляду. Прокинувся від поштовху в бік.

— Уставай, попе! Хто рано встає, тому Бог дає! Потім доганяє й додає!

Регіт… Я відразу згадав про ніж, але він був надійно захований біля пояса. Все інше знову спочивало в надрах воістину бездонного витвору отця Гонорія…

— Жерти будеш, по-о-опе?

«Жерти» — сильне дієслово, особливо для тих, хто вже два дні не обідав. Щоправда, шматок ячмінного хліба, кинутий просто на солому, ніяк не відповідав асоціаціям, які викликає це слово. Мої тюремники, втім, вважали дану обставину кумедною:

— Тобі, попе, велено поститися. Попив народної крівці, та й досить!

Сперечатися я не став, не бажаючи подовжувати їхнє перебування в небезпечній близькості від «Світильника». Тільки б не здумали подивитися на «малюнки» або знову перевірити ланцюги! На щастя, їх цікавило інше.

— А правда, попе, що у вас у Сен-Дені всім дещо відрізують? Тому ви й такі праведні?

Знову нахабне «га-га-га!», й безстрашні розбійники полізли вгору. Я побажав їм щасливої дороги, постаравшись вдати найбезнадійніший настрій. Я зламався, мені страшно, мені соромно за діжки випитої мною народної крові…

Нагорі довго не могли вгамуватися — схоже, узливання тривало. Незабаром хрипкі голоси затягли пісню, початок якої я вже чув. Отже, рід людський повстане й поділить усе по справедливості. Увесь світ гноблення й насильства буде зруйновано дощенту, а відтак каторжники й волоцюги побудують істинний Град Божий. Для цього всім потрібно збиратися на останній і рішучий бій, щоб перерізати попів, панів, грамотіїв і всіх, у кого немає мозолів…

Співали довго, й під цей акомпанемент я ризикнув знову розкрити «Світильника», точніше його хитру оправу. Часу мало, слід було ризикнути. Уночі я зробив не все, хоча настільки милі серцю моїх тюремників мозолі — навіть криваві водянки — встиг заробити.

І все ж таки я не встиг. «Браслет» на лівій щиколотці ще не піддавався, коли ляда заскрипіла й почала від’їжджати вбік. Я швидко сховав терпужок за спину.

— Отут ві-ін!

У отворі промайнула знайома бородата пика. Потім з’явилася друга— теж уже бачена. Грюкнувши впала дробина, по щаблях протупали шкіряні черевики.

— Мир вам, отче Гільйоме! Як вам у нас?

Безстрашний де Гарай був тверезий, що мені дуже не сподобалося. П’яним він влаштовував мене набагато більше.

— Не зміг вас учора особисто зустріти, але ви, сподіваюся, не образилися.

Чому б йому не прийти на годину пізніше? Чому б не випити разом зі своїми друзяками?

Розбійник, не кваплячись, пройшовся підвалом і присів на солому, щоправда, тримаючись від мене подалі.

— Нам треба поспішати, але хотілося б спершу поговорити з вами, отче Гільйоме.

Минулого разу він звертався до мене на «ти». Імовірно, різки, якими його почастували П’єр і Ансельм, навчили де Гарая ввічливості.

— Ви — чернець, а отже — ворог трудового люду. Але я не хотів, щоб ви забрали на той світ хибне уявлення про нас.

— Про вас? — не витримав я. — Помилуйте, сину мій, ваші шляхетність і людинолюбство не потребують доказів!

Де Гарай поморщився, і я раптом зрозумів, що розбійник відчуває певну незручність.

— Ви відпустили мене того разу. До того ж ви — хоробрі хлопці, а я таких поважаю. Ви, напевно, вважаєте мене найманцем…

— Найманцем? — у захваті вигукнув я. — Та бути такого не може!

— Ми служимо народові! — де Гарай підвищив голос. — Народові, якому ви, попи й дворяни, вже багато століть не даєте зітхнути. У боротьбі з вами всі засоби годяться, тому я й зійшовся із цим мерзотником і душогубом де Лозом, який анітрохи не кращий за вас.

— Гірший, сину мій. Він до всього ще й сатанист. Вам не шкода своєї душі?

Він здригнувся — мої слова влучили в ціль.

— Ну-у-у… Я чув, що ви, попи, все брешете. Сатана — він теж за народ. Він повстав проти цих… поневолювачів.

Цього разу поморщився я. Слухати таку маячню було огидно.

— Сину мій! У вас що, звичай такий — вести душевні розмови із тими, кого збираєтеся прикінчити?

— Ні! Ми — за народ. Ми нікого не вбиваємо даремно! Але ви прибули до Пам’є, щоб заарештовувати й спалювати безневинних. Вашого попередника ми вже покарали…

— Спалювати безневинних! — не витримав я. — А скільки загинуло біля замку з милості де Лоза?!

— Так… Єпископ теж заслужив кару. Але поки що він потрібен. Хай його лиходійства переповнять чашу терпіння, й тоді народ повстане. А поки ми будемо обрубувати щупальця, які простягає до нас проклятий Рим. Нас не заскочиш зненацька!

Усе стало зрозуміло. Шляхетний розбійник вважає, що використовує монсеньйора де Лоза. Той вважає трохи інакше. І раптом я зрозумів, що тверезий де Гарай кращий за п’яного. Адже народний заступник не просто душогуб, готовий зарізати за мідний деньє, — він ще й розмірковує. Тож, добре, що він зараз тверезий. Однак я не зміг би встромити йому в горло осине жало ножа…

— Отже, ви мрієте, сину мій, що народ, обурений лиходійствами де Лоза, повстане? І Пам’є стане Градом Божим?

— Так! — очі де Гарая блиснули. — Але не тільки Пам’є! По всьому Королівству Французькому, по всій землі! Всі пригноблені об’єднаються…

— Угу.