Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

себе. Спочатку зробив його депутатом бундестагу від ХДС, а потім узяв з собою в баденвюртемберзький земельний уряд. Коли Кізінгер став федеральним канцлером, то й Гегеман прибув до Бонна, — відповів майор Лауренцен, а потім додав: — Я можу вам навіть сказати, де й коли він народився, коли пішов до школи, вступив до СС… Я можу дати вам відомості про Беату Келлер, про швейцарів і кур'єрів міністерства. Тільки про О'Дейвена не знаю нічого. Нема у мене ні його біографії, ні анкети, лише ота заява, про яку ми вже знаємо. Тому я так напружено чекаю… Ага, ось і він нарешті!..

Томас Кушель хотів пояснити, чому він запізнився, але Лауренцен перебив його, сказавши:

— Наша здогадка, товаришу Майнк, а радше наше сподівання, що О'Дейвен разом з цими документами зберіг і свої записи, підтвердилась. Вони написані ірландською мовою, і молодший лейтенант Кушель уже віддав їх перекласти. Ясно, що цієї роботи ми не могли доручити фрау Келлер.

Лауренцен, прочитавши переклад, відклав його.

— Цього листа віддамо фрау Келлер, оскільки він писався для неї. Тому я й не хотів би його зачитувати. Для нас мають значення тільки три-чотири фрагменти. Я коротко поясню вам відповідні місця.

О'Дейвен, між іншим, згадує і про події у Фрідріхсваллі. Він залишив фрау Келлер у пансіонаті, сказавши, ніби йде по покупки. Насправді ж хотів зустрітися зі зв'язковим. Та раптом він помітив есесівців, що оточили територію. Частина з них почала робити обшук у пансіонаті. Якби він відразу повернувся назад, то зв'язковий, може, ще зміг би врятуватися. Але ж О'Дейвен будь-що хотів одержати новий код, на який так розраховував. Щоправда, ще встиг попередити того чоловіка і сам уник небезпеки. Але зв'язковий не знав місцевості, і його схопили.

Кілька разів він згадує прізвище Гегемана. Переважно у таких ситуаціях, які нас не цікавлять. Але про одне зауваження я мушу сказати кілька слів. Приблизно з середини листопада сорок четвертого року, після чергового бомбардування Берліна, він пише, що Гегеман знав чи принаймні здогадувався про подвійну гру О'Дейвена. Випадково Гегеман знайшов (тут знову згадуються ці горезвісні записки) О'Дейвенові нотатки про час передач московського радіо. О'Дейвен замислюється про те, чому тоді Гегеман не захотів, щоб його заарештували або перевірили. Крім особистих причин, що теж треба взяти до уваги, Гегеман насамперед мав намір, і це основне, використати його пізніше як свідка захисту. Гадаю, не досить цікава версія. Виходячи з неї, можна припустити, що аби радник діяв тоді як «справжній націонал-соціаліст» і видав О'Дейвена, той не зміг би заховати матеріал, від якого зараз хитається канцлерське крісло.

І нарешті кілька слів про те, як О'Дейвен потрапив у Берлін. У своєму листі він пише про це докладно. Все відбувалося так, як ми й здогадувались, товаришу Майнк.

— У битві за Брунете в тридцять сьомому році — поранення і полон, ув'язнення в одиночній камері. Влітку сорокового року — визволення з в'язниці. Втеча в Південну Францію, він намагається встановити зв'язок з ірландським послом у Мадріді. Той радить йому звернутись у певну інстанцію, яка може допомогти йому повернутись в Ірландію.

Таким чином він потрапляє, тепер уже легально, в руки своїх справжніх «визволителів», тобто в руки фашистського шпигунського апарату. Його везуть на узбережжя Ла-Маншу, там у нього відбулася перша зустріч з Канарісом, який називає мету — й ціну! — його врятування: робота агента в Ірландії. План цей не вдається. Нарешті — вимога працювати на фашистському радіо. О'Дейвен погоджується.

Чому? Бо він просто хотів жити. Таку відповідь він вважає найбільш аргументованою. Він щиро зізнається, що не знав тоді, чи матиме можливість, працюючи там, продовжувати антифашистську боротьбу. Він не мав уявлення про політичну ситуацію у тодішній Німеччині, а також про те, що його чекає. Але він знав дуже добре, що завжди, хоч би де він був, за всяких обставин (якщо лиш житиме) шукатиме такої змоги.

Так він згодом і зробив. Докладно віп описує свій розпач, особливо у перші вісім місяців, коли йому не вдавалося вирватись із цього диявольського кола. Він, антифашист, боєць Інтернаціональних бригад, і ця підла банда, що а шаленіє від перемог, банда обмежених нацистських бонз. Поруч з нею, ба в цій фазі життя навіть пліч-о-пліч з нею — бо чим же відрізнялась його діяльність від діяльності фашистів? Тільки тим, що він посилав у світ ненависть і брехню з внутрішнім обуренням та болем, а вони — з ентузіазмом.

Тепер ми знаємо, що О'Дейвену все-таки вдалося здійснити свої задуми, і в цьому йому допоміг його друг Стемпсон. Він пише, що під час свого перебування в Німеччині у нього було три особливо щасливих дні. Два з них не мають нічого спільного з нашим завданням, а третій — це той, коли він зміг передати перше повідомлення.

О'Дейвен сподівався, що матиме ще багато щасливих днів. І в той же час він знав, що його кожного дня можуть викрити. Він написав ці рядки, коли дізнався, що зв'язкового з Фрідріхсвалля поранено й він зараз у катівні гестапо.

Це не сумний прощальний лист, а звіт, сповнений надії і впевненості. Він адресований передовсім Беаті Келлер, і ми повинні це взяти до уваги. Однак останні речення О'Дейвена я хотів би зачитати дослівно, гадаю, що Беата не матиме нічого проти.

Стюарт Джеймс О'Дейвен закінчує листа роздумами про самого себе. Перерахувавши різні свої якості, він підбиває підсумок: «Отже, я — людина з багатьма вадами. Але я люблю життя. Люблю його, незважаючи ні на що, і хотів би ще довго-довго бути щасливим з тобою на цьому світі».

Через кілька тижнів його не стало.

«Solus De daanani» — написано було на надмогильному камені. Манфред Госс сидів на лаві трохи осторонь від могили, як і кілька тижнів тому, коли спостерігав за роботою експертів-криміналістів.

Як і тоді, він змушений був і зараз мружитись від сонця, щоб почитати цей напис. Але сьогодні він знав, що ті слова означають: «Світло боже душі твоїй». І знав він не тільки це.

У думках у нього ще раз промайнули всі ті події. І кожна