Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— І що? Ти бачив, як я вбивав їх? А що я робив іншими ночами?

У коридорі почувся шум. До нас увійшла Ліза. Вона була страшенно заспана.

— Що сталося? Чому ви ще не спите? — з тривогою в голосі запитала вона.

Ми змусили себе всміхнутися й пояснили, що не спиться й нам просто хочеться побалакати. Так би мовити, надолужити втрачене. Я відчув, що вона нам не повірила. Очевидно, надто напруженими були вирази наших облич. Та вона нічого не сказала.

— Ти не хвилюйся, іди спати, — якомога спокійніше відповів я.

Кохана дивилася на нас якийсь момент із недовірою, та все ж пішла. Ми мовчки зачекали, доки вона зачинить двері в кімнату. Відтак іще кілька хвилин, щоб упевнитися, що Ліза більше не вийде. За цей час кожен із нас обмірковував відповідь один одному.

— Отже, що ти скажеш на моє запитання?

— Щоразу ти так заплутував свій шлях, що я не міг за тобою встежити. Складалося таке враження, ніби ти знав, що за тобою стежать…

— Отож ти не маєш прямих доказів того, що вбивця я? — Я посміхнувся.

— Не маю.

— То в чому ж ти мене звинувачуєш?

— За весь цей час я схилився до думки, що ти не можеш бути вбивцею. Тут я нарешті можу бути спокійним… Але мені неприємна думка про те, що ти так мене тоді підставив. Проте виходить, ми з тобою квити. Кожен із нас підозрював іншого в проблемах із психікою. Але ж я тебе не виказав! А от ти…

— Валеро, я не хочу цих порожніх сварок. — Я, здавалося, почав заспокоюватися. Більше, напевно, тому, що був знесилений цією розмовою. — Прояснімо дещо. Так, можливо, тоді я помилився, висловивши підозри стосовно твого психічного стану. Але насправді підозри були не лише в мене. Просто я був першим, хто про це сказав уголос. Зачекай, тепер я прошу тебе не перебивати мене… Так, можливо, не варто мені було це робити тоді. Але повір, я дійсно вважав, що таким чином допомагаю тобі. І повір, я справді ніколи нікому не розповідав про те обстеження. Я не маю ані найменшого уявлення про те, звідки всі могли про нього дізнатися…

Цього разу я вирішив не висувати обвинувачення, що сам Валерка винен у тому розголосі. Він цілком сам міг розповісти, наприклад, Стасові й потім про це забути. Провали в його пам’яті на той час — незаперечний факт. Стас же цілком навмисне міг усе розпатякати. Окрім того, сама його тодішня поведінка наштовхувала на думку про подібні проблеми, адже про нашу тітку знали всі, і це могло навести на роздуми.

— Потім щодо мене…

Валера уважно слухав. Дуже спокійно. Таке враження, що аж занадто врівноважено. Мені знову видалося, що думки його вже далеко не тут.

— Розумію, що я не ангел. — Я почав придивлятися до брата, але поки продовжував говорити те, що збирався. — Я знаю, що теж ніколи не був, як ти кажеш, пай-хлопчиком і мав проблеми з поведінкою. Але ж це не привід, щоби звинувачувати мене в тому, у чому ти звинуватив. Нападів агресії в мене насправді ніколи не було, і ти маєш це знати. Мені насправді дуже неприємно. Ти навіть не уявляєш собі наскільки. Ну, гаразд, якщо просто звинуватити в божевіллі, але звинуватити мене в тому, у чому звинуватив ти… У вбивствах!

— Я ж казав, що зрозумів свою помилку… — промовив Валерка млявим голосом. — Ти не бачив, як виглядала тітка, коли її відтягували від дядька. У нього, напевно, і сьогодні на тілі є шрами від ножа. Не знаю, чи відтоді він може спокійно спати. Я б, напевно, не зміг. Ти не бачив тоді виразу її обличчя. Ти не бачив усього того страхіття. Тієї жорстокості, яка спотворила її лице. ТАКОГО я не бачив ніколи. І сподіваюся, більше не побачу… Увесь цей час я боявся, що ти успадкував її хворобу. Тому й вирішив усе перевірити. Власне, ми з тобою зараз дійсно квити. Кожен із нас усі ці роки підозрював другого. Але тепер, думаю, усе вирішилося. Ти ж більше про мене такого не думаєш?

Я дивився на Валеру. І поки що мовчав. Чи міг він бути божевільним? Навряд. Принаймні якщо в його психіці й були якісь відхилення, то несуттєві. І я був на сто відсотків певен: ці відхилення точно не такі, як у тітки. Цікаво, чи дійсно він вірив у те, що я нормальний. Певно, що так.

Я розглядав його, і мені згадувалося наше дитинство. Так, він був правий. Років із десяти-дванадцяти ми з ним змінилися. Я сам тоді якось інстинктивно це відчував. Але що я тоді міг вдіяти? Та й він теж нічого не міг.

Я дивився на нього, і переді мною стояв мій зведений брат. І, здавалося, між нами більше не було тієї прірви, що розлучила нас на довгі роки. Хтозна, можливо, саме зараз уперше в житті в нас з’явився шанс помиритися й стати ближчими? Мені так хотілося про все забути. Про геть усе. Сварка зовсім виснажила мене. Як же ми могли до такого дійти? До таких звинувачень один проти одного. Як же я міг до того докотитися? Але це було моє життя, і воно мене влаштовувало. Моє життя мені подобалося. А тепер у ньому з’явився мій зведений брат. Ні, ненадовго.