Геза Гардоні - Зірки Егера

З пагорба ага побачив утікачів. Вони були ще далеко, але, без сумніву, вже відчули небезпеку.

Невільники скочили на коней і схопили зброю, що лежала на возі. Кучер зняв з підводи якісь невеличкі тюки і подав їх вершникам. Ті, притиснувши їх до сідла, поскакали далі. Затим візниця заліз під воза і раптом звідти піднялися клуби білого диму. Тоді вже й кучер сів на коня і помчав щодуху за своїми супутниками.

Ага був вражений.

— Що то за дивні невільники? — гукнув він дервішу.— Чому вони не хочуть визволитись?

— Я ж вам казав, що то собаки!— заверещав дервіш.

Полум'я вже охопило повіз. Сипахи нерішуче зупинилися.

— Гасіть! — крикнув ага.— Розбийте його! — і наказав:— Троє лишаться тут. Решта вперед за собаками.

Цієї миті знялося сліпуче полум'я і пролунав оглушливий вибух.

На землі не зосталося ні воза, ні людей, тільки розпатланий дервіш стояв, наче відьомська кицька на вершечку комина, оглушений і очманілий від вибуху.

— Що то за чортівня? — заревів ага, лежачи в пилюці, в яку він гепнувся з коня.

Дервіш хотів кинутися йому на поміч, але кінь його теж сказився, затанцював на місці, позадкував, потім став дибки і як навіжений помчав у степ через купини й кущі, пирскаючи білою піною і підкидаючи дервіша у повітря.

Ага насилу звівся на ноги, виплюнув пилюку з рота і злісно вилаявся. Потім він роззирнувся довкола. Дорога була схожа на поле битви: на землі валялися вбиті й поранені солдати, коні билися у передсмертних корчах. На місці воза тепер чорніла велика вирва, над дорогою висіла широка темно-коричнева хмара диму — це все, що залишилося від воза.

Кінь аги теж втік, і його горбоносий господар розгубився, не знаючи, що робити. Нарешті він, накульгуючи, почвалав до своїх солдатів.

Сипахів порозкидало вибухом, і вони, як лантухи, валялися в пилюці: з вух, з рота й носа у них текла кров.

Побачивши, що ніхто не ворушиться, ага сів край рівчака і втупився скляним поглядом поперед себе, прислухаючись до калатання дзвонів. Звичайно, ніде ніхто не дзвонив — просто у нього дзвеніло у вухах.

У такому очманілому стані й знайшов його дервіш, коли вернувся через півгодини на здичавілому коні.

Він прив'язав свого коня, що вже ледве стояв на ногах і тремтів від напруження, до бука край дороги, а сам підбіг до аги.

— Що з тобою, мій пане?

Ага замотав головою:

— Нічого.

— Може, ти забився? Що в тебе болить?

— Сідниця.

— Хай буде благословенний аллах, який врятував тебе від небезпеки.

— Хай буде благословенний! — повторив машинально ага.

Дервіш обійшов по черзі всіх коней, що валялися по дорозі й на узбіччі. Декотрих спробував підняти, та де там! Ті, що дивом уціліли, були так покалічені, що годилися хіба що для круків.

Він вернувся до аги.

— Мій пане, ти можеш підвестись? Дай я допоможу тобі.

Ага помацав литки, коліна.

— Я помщуся! Жорстоко помщуся! Але де тепер узяти коня і солдатів?

І він вперся тупим поглядом у дервіша.

— Оті паскудники, напевне, вже біля Стамбула. Там ми з ними й розквитаємося,— міркував дервіш.

Ага звівся на ноги і застогнав. Помацав сідницю.

— Підійди-но до мене. Допоможи мені сісти в сідло і відведи коня в заїжджий двір. Будь моїм слугою.

Дервіш здивовано глянув на нього.

— Слугою? — перепитав.— Але затим покірно схилив голову і сказав:

— Як накажеш.

— А як тебе звуть?

— Юмурджак.

П'ятеро вершників-угорців помчали далеко вперед константинопольським шляхом.

Вибух схарапудив і їхніх коней, але вершників це не дуже бентежило. Вони мчали вперед, випереджаючи один одного, у шаленому галопі. Перехожі вже здалеку відходили вбік, давали їм дорогу, не розуміючи, що відбувається — рятуються вершники від погоні чи просто скачуть наввипередки.

Але як опинилася тут Ева Цецеї?

В той весільний вечір, коли вона зустрілася з Гергеєм, в ній ожило давнє почуття: вони з Гергеєм одне ціле і ніколи не повинні