Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

цизориком ми розширили одну шпару в підлозі до розмірів дірки. Коли треба було якійсь жінці, інші жінки оточували її колом і співали пісень, які всі ми знали з солдатського радіо. Хоч для чогось ці пісні ще годилися. Коли надходила черга чоловіка, інші чоловіки робили те саме. Ми проходили увесь наш репертуар, і мені здавалося, що ми з дідом знову слухаєм радіо. Та більшість ніяк не могли подолати свій сором і воліли терпіти, ніж полегшуватися перед такою кількістю очей і вух. Інші ж швидко пристосувалися.

Однієї ночі я вибрався крізь цю діру з брудними й слизькими краями назад на свободу. Я зауважив, що варта під час стоянок потяга виявляла недбальство, а наш вагон здебільшого зупинявся далеко від станцій, посеред чистого поля. Росіяни не завдавали собі клопоту виходити зі своїх теплушок, для них ми і так вже сиділи в безнадійній пастці.

Оскільки для мого наміру був потрібен цизорик Петру, я посвятив в цей план і його. Щойно потяг зупиниться, а дірка досягне достатнього розміру, ми виберемося через неї і замремо між рейками, поки потяг не поїде далі. По черзі ми розширяли дірку складаним ножиком, аж поки крізь неї змогли проходити голова й тулуб. А тоді стали чекати слушної нагоди. Не знаю, скільки з наших супутників лежали без сну й спостерігали за нами, прикидаючи власні шанси на втечу в такий спосіб. Так само не знаю, скільки після нас із Петру справді ним скористалися.

Під нами пролітали рейки, темними лініями вирізняючись над снігом, що тьмяно виблискував. Вони тяглися в минуле, що лежало не так уже й далеко, і все ж здавалося таким давнім. Мої руки задубіли від холоду, я ледве їх відчував, всі натерті й порізані.

— Коли він сповільнить хід, падай ногами проти руху на спину. Тоді ми вже будемо далеко від станції. Вважай, не втрап під колеса, — сказав я йому.

Сили майже покинули мене. Коли потяг сповільнив рух, паротяг засвистів, і ми вирішили, що наближаємося до якоїсь станції, я протиснувся крізь діру, спираючись на руках. Я навіть не думав, чи вони взагалі мене втримають, адже я навіть міха Раміні не міг занести.

— Відразу скинеш мені клунок, а тоді стрибаєш сам, згода? — спитав я Петру.

Він вагався, боровся з собою, але тоді, здавалося, прийняв рішення.

— Я скину клунок, але з тобою не піду. Для мене це надто небезпечно, — прошепотів він.

Перші мої обережні спроби не увінчалися успіхом, і я вже думав відмовитися від цієї затії. Вирішив спробувати останній раз, але якщо не поспішати, буде запізно. Я сильно вдарився об край шпали, біль пронизав усе тіло. Я лежав непорушно, міцно притиснувши руки до тулуба. Біль оглушив мене, втім, я таки спромігся встати і подибати до темного предмета, що лежав між рейками.

Я нахилився за своїм клунком, коли десь попереду почувся крик, який, хоч в ньому не було нічого людського, мусив виходити від людини. Я пригнувся, бо подумав, що мене викрили. Проти них з їхніми автоматами у мене не було жодних шансів. У цю мить потяг знову пришвидшив хід. Паротяг свиснув, наче вітаючи мене, а мої люди у вагонах — бо тепер вони всі стали моїми, — закляклі від страху й холоду, віддалялися від мене. Довкола, куди не глянь, не було жодної оселі, ані хатинки. Я стояв сам серед безконечно засніженого краєвиду.

Та серед тиші, що тепер настала, я почув, як мене кличе Петру. Він лежав якось химерно перехняблений, тулуб по один, ноги по другий бік рейки. Він скинув руки догори, тоді знов опустив, і, так ніби цей рух коштував йому останніх сил, голова його безживно впала набік. Я став на коліна, пропхав руки попід тулубом і спробував його підняти, але нижня частина тіла знов хляпнула на землю, достоту як шматок м'яса, який різник у місті кидав на ляду, перш ніж відділити найкращі частини від кості. Нутрощі Петру вивалилися мені на руки, я впустив їх і зомлів.

***

Ніколи ще я не був по-справжньому сам. Навіть коли лишався серед небіжчиків, вони, як-не-як, були присутні. Коли вдосвіта я повертався додому, в надії, що батьків гнів угамувався, на мене чекали в ліжку під ковдрою дві ще ледь теплі цеглини. Іноді навіть схолола їжа на столі. У Тімішоарі зі мною постійно були дід і Катіца.

Там, на рейках, прийшовши до тями, я поступово став усвідомлювати, що цілковито полишений на самого себе. Я був позбавлений навіть того захисту, який могли дати люди, що залишились у потязі — поділитися скоринкою хліба, подарувати тепло під час сну, виявити тактовність при залагодженні потреби.

Кров Петру давно всякла у сніг, я закрив йому очі, як це часто робив наш парох, і стягнув тіло з рейок. То було все, що я міг для нього зробити. Я вибрав напрям, де при світлі місяця на обрії мріло щось схоже на вершину пагорба, і рушив туди.

Не можу вже пригадати, скільки я так блукав. Спершу пішов голим полем, потім опинився в березовому гайку, де раз за разом шпортався й падав, так що мій одяг спершу змок, а потім замерз. Спина все ще боліла, та від переохолодження я вже скоро перестав будь-що відчувати.