Анастасія Винник - Коли повертається веселка

штовхнуло – купуй картини та вези Роману… Ну, я і повіз. – Він усміхнувся. – Так що, Тетянко, життя триває?

– Так, триває…

– Тоді пішли? Тримайтесь за мою руку. Ой, ви труситеся, як осичина! Не можна так!

– А у вас щока смикається.

– Це на все життя… Вона почала смикатись, коли померла моя Катя.

– Це хто?

– Потім розповім… – Він зітхнув. – Отож… Любов… – Він подивився на її руку. – Рома казав мені про цей перстень, як малював його, як хвилювався, коли дарував… Питав у мене, чи є він на вашій руці… Він усе пам’ятає, мій хлопчик… Це добре. Ой, телефон увімкніть!

Вона механічно увімкнула телефон. Вона повністю була там, біля воріт.

…Вона відразу його побачила. Спираючись на палицю, він стояв біля автівки й дивився на неї.

* * *

Рома спав, притиснувшись до неї. За вікнами йшов дощ, і вже здіймалось сонце. Таня посміхнулась: як радів братик, побачивши її! Вона навіть і не мріяла, що він її впізнає. А вона його відразу впізнала по ході – виявляється, вони обоє ходять, як качки. Як вони обіймалися! Як зрадів Дмитрик, що в нього є дядько метр дев’яносто на зріст та вагою сто три кілограми, та ще й такий молодий! Вона нічого не казала брату про матір, та він теж не згадував про неї. І про свого батька теж нічого не казав. Його дружина – гарна дівчина, щастя їм…

Важко згадувати, як приїхала з Караваєвим до крематорію, як вони йшли вздовж стіни колумбарію, як він зупинився і вказав на нішу: «Ось тут». «Кутько І. І.» – прочитала Таня. «Не зважай на це, тут мій кореш, разом строк мотали».

Рома щось пробурмотів уві сні. Таня замружила очі й зітхнула. Коханий мій, серденько моє, мій чоловік… Він поряд, і вона щаслива. Їх дитина теж тут, у будинку Васі Тіка, на другому поверсі. Що ще потрібно жінці? У Дмитрика своя майстерня. Караваєв виявився дуже родинним та сентиментальним, чого вона аж ніяк не очікувала. Свекруха була тільки на весіллі, казала, що повернеться через два тижні. У Роми саме закінчиться курс реабілітації, і вони поїдуть у весільну подорож на крихітний острів поблизу Греції.

Отож… Усе добре.

У неї нова посада – заступник головного редактора, величезний кабінет.

Вона здорова!

Тоді чому вона знову шукає у натовпі клаповухих чоловіків або жінок у фіолетових колготах?

Вона застогнала і залилася слізьми, ніби відслонили шлюзи. Намокло за вухами, волосся та подушка, набряк ніс.

– Мамо, чому все так? – прошепотіла вона.

Навіщо вона тоді, у лікарні, так вилаялась на маму?

Чому життя було таке суворе до жінки, народженої в лютому сорок першого? Невже цього не було достатньо, щоб пожаліти її, бо вона ще дитиною чула і бачила все, що несла війна: голодувала, хворіла, мерзла, ховалась від бомб та лякалась закривавлених небіжчиків. Тому все життя вона жадібно прагнула щастя – а хто не прагне?! – і йшла до нього так, як її навчило це саме життя.

Таня завжди потайки від мами дивилась сімейні фото, бо мама соромилась пожовтілих фотокарток: боса, худа, волосся стирчить в різні боки, сукня з чужого плеча, очі великі й погляд такий, ніби каже: «Вибачте мені…». І жодної фотокартки, де вона в обіймах мами – завжди сидять поряд. Так чужі сидять.

І ще переляк в очах… Посміхається – а він усе одно в очах. Навіть на тих світлинах, де вже подорослішала.

І жодної фотокартки тата…

Вже наприкінці школи Шоха розповіла, що якось її матір пліткувала з подругою, мовляв, Тетянина мама дуже кохала її тата, усім серцем. І тато кохав її, але свекруха, татова матір, завжди була проти. Так, це було правдою, Таня ніколи не бачила другу бабцю, хоч і мешкала вона поряд, у Чернігові. Вона закидувала сина листами, що хворіє і кожної миті може померти, і він поїхав до неї всього лишень на чотири дні. Повернувся, а невдовзі надійшов лист, такий грубий, що його десь розірвали. Таке траплялось у той час, тому що сподівались, що знайдуть у конверті гроші, а пересилати гроші ось так було заборонено, тільки поштовим переказом. На пошті, звісно, встромили носа у конверт, а там на фото тато з дівчиною обіймається. Прочитали листа, а в ньому: «Тобі привіт від Марійки, вона скучила за тобою, синку… Кидай своє кляте стерво та повертайся додому». Може, то фото було ні до чого, але плітки розлетілися будівництвом – і ось… Маємо, що маємо.

Рома перевернувся на інший бік. Таня прикрила ковдрою його оголене плече і лягла обличчям до вікна, що сягало підлоги. Вона добре бачила терасу та сад.

…Дивна річ – пам’ять. Із часом ховає кудись усе погане, залишивши тільки хороше. Таня дивилась у вікно і пригадувала, як мама малювала дівчинку. Мама сиділа за круглим столом, застеленим темно-зеленою плюшевою скатертиною з довгими торочками. За нею було вікно з білою фіранкою. День був сонячний, і Таня насолоджувалась обличчям та короткою високою зачіскою мами: здавалось, що вона вся була обсипана золотим пилом.

Таня прислухалась до рівного дихання чоловіка, тихенько встала з ліжка і пішла до дивана, там вона залишила свою сумочку. Дістала з неї старенький аркуш зі шкільного зошита, підійшла до вікна і розгорнула… На неї дивилась дівчинка, намальована невмілою рукою, струнка, із коротким волоссям та великими очима. Дівчинка посміхалась, але в її очах застиг