Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Там я прижився, – сказав він. – Була б і ти коло мене, то нічого не хотів би. І того нашого бурмила до себе забрали б. Я там йому вже одну жіночку нагледів. Така трудяща вона й бідова. Жили б собі. Мирно б жили…

Мав заплющені очі, коли говорив. Але не ту жіночку бачив, яку нагледів синові, а перекривлене і залите сльозами Вальчнне обличчя. Аж здригнувся, так йому тяжко стало.

– Боюся я в край невідомий їхати, – сказала Ганя. – Тут усі родичі мої, та й виросла я тут.

– Звикнеш, Ганю.

Вона похитала головою.

– Це ти походячий, – сказала вона. – Все чогось не такого шукав. А я звикла на одному місць Та й могилки тут наші: батька й матері…

– Могилки собі хай будуть, – сказав Микола. – А ми б собі гарно й мирно жили. Нема там, на районі, в мене ворогів.

Знову заплющився, але не друзів своїх побачив, а гарне обличчя Горбатого, коли сидів той у нього на коліні й співав.

– Нема, то будуть: де світ, там і вороги, – сказала Ганя. – Коли б оце так зробив, щоб Горбатого і Вальки тут не було…

– А я й зробив, – сказав Микола. – Бомагу їм до начальства написав. Дадуть їм квартиру, й підуть вони звідси…

– Чи ж дадуть? – зітхнула Ганя.

– А чого ж? Інвалід і двоє дітей у підвалі…

– То, може, тоді й повернешся?

Він задумався. Мав приплющені очі, від млявого світла, що його розливала квола лампочка, лице його стало жовтаве і наче неживе. І, дивлячись на це жовтаве обличчя, зовсім печально стало Гані. Знала вже: знову залишається сама в цій порожній квартирі, знову їй приходитимуть тільки листи й посилки. І знову ходитиме на пошту, де її вже й так знають. Їй раптом захотілося згодитися: покинути цю квартиру і піти світ за очі за цим невгамовним чоловіком, з яким так тісно зв’язала її доля. Дивилася на нього і раптом відчула, що любить його. Побачила в ньому ту силу, на яку можна покластися, хоч яке нерухоме й жовте було під цю хвилю його обличчя. Водночас і страх її поймав: страх перед незнайомим і широким світом. Страх, що, піддавшись своєму пориву, вона може згубити назовсім ту добру тишу, що все-таки жила в її домі.

– Спиш, Миколо? – тихенько спитала вона.

Він миттю розплющився.

– Ні, а що?

– Та оце я таке подумала, – ніяково засміялася Ганя. – Коли я покину цю квартиру… ну, сам знаєш… її можуть дати Горбатому й Вальці!

Оглавление П’ятий номер   ЧАСТИНА ПЕРША ГНІЗДО      1.     2.     3.     4.     5.     6.     7.     8.     9.     10.     11.     12.     13.     14.