Рімантас Кміт - Хроніки Південного

робимо краще. Хоча дівки туди ходять. Вони штукатурки накладуть і проходять за старших, однак, на мою думку, їх туди пускають зовсім не тому, що вони старші на вигляд, але це не моя справа. Мені більше нічого не треба, тільки танцювати з Монікою, і тоді здається, що «Фойє» і є саме тим, у чому ми з нею найбільше схожі.

 — О, привіт, — чую я за спиною.

Я обертаюсь. За мною стоїть Юрґа, а за нею — Мінде. Весь вишкіряється, у шкірянці металургів, а Юрґа — в шкіряних чоботях аж до колін. Чую, що Мінде знову зганяв до москаляндії і нічого мені не сказав.

— Привіт, привіт, — кажу. — Як ти тут опинилася?

— Ну, мені Мінде сказав.

— A.

— Класно ви надумали з «Фойє».

— Ну, так.

Мені однозначно не подобається, що Юрґа з Мінде. Я сам з того аж здивувався, що це мені так не сподобалося. У мене тепер з Монікою все більш-менш чікі. Останнього тижня вона ніби зірвалась — почала плести батькам, що їй потрібно до одної чи іншої вчительки. Ну ось, ми й вчимося, багато базаримо про книги, про музику. Позаяк вона бачить по-іншому, явно, що музикалка дала своє. Отож є про що посперечатися.

Можна сказати, майже ідилія. Однак коли побачив Юрґу з Мінде, чомусь збісився. Може, й не страшно, але ж пропав мій запасний варіант. По правді, мені цього запасного варіанта не треба, і взагалі це не варіант, бо і я для неї теж запасним міг бути. Я про це майже й не думав, але вистачило побачити, як одразу щось здійнялось усередині. Чомусь пропало бажання танцювати.

— Моніко, як тобі в костелі щонеділі? — підкидую я запитання без остраху черговий раз її роздратувати.

— Чудово, скоро зможу до семінарії вступати, — не моргнувши, відповідає вона.

— А я збираюся поїхати до Вільнюса, на день відкритих дверей. Подивлюсь, що там розповідатимуть про журналістику.

Ми їдемо з нею разом до Вільнюса. Моніка наплела батькам, що там якісь підготовчі курси до олімпіади, якщо їх не відвідувати, то нема жодних шансів перемогти. А коли переможеш, дають додатковий бал, з яким легше вступити. Ймовірно, що Моніка теж подумує про журналістику. А чому ні? Поки що в її голові коні, але ж не будеш навчатися їздити на конях. А журналісти мусять правду писати, тому це схоже на юридичний.

А вона хоче співати і їздити на конях. Вона прагне свободи, як і всі ми, однак її свобода дуже серйозна. Точніше — відповідальна.

Вона розуміє, що коли їздиш на конях, то присутній ще й кінь, про якого необхідно подбати. Вона каже, що бажає так поводитися, як їй серце велить. Звичайно, говорю я і погладжую її волосся. Як серце хоче… Вагон майже порожній. Я точно знаю, чого хоче моє серце.

— А що, коли прийде провідниця? — запитує Моніка лише щоб запитати.

На такі запитання ніхто не відповідає. Що тут можна відповісти, крім «не прийде».

За вікном нема пейзажів, просто темрява. Здається, що ніхто не може нас бачити. Не потрібно роздягатися, пальці самі так відсовують одяг, що шлях вільний. Довгий светр все затуляє, тому здається що Моніка просто сидить в мене на колінах. І хоч пальці знають, що там знайдуть, але це ще більше спонукає шукати. Коли знаєш, що на тебе чекає, тобою опановує тиха радість. Як у наших класиків:

Поглянеш — чисте все, зелене та уроче, понюхаєш — аж ніздрі залоскоче.

Прислухаєшся — шум, перегуки, гудіння, у серці відчуття солодкого тремтіння.

Он постіллю мохи приваблюють пухкою, лиш доторкнись до них — тріпочуть під рукою. [31]

Крісла в загальному вагоні — не перина з моху, та все одно непогано. Високі спинки крісел все затуляють. А й справді, класиків треба вчити напам’ять. Все там у них є. Все переплелося — погляди, запахи, звуки, і клубок щастя й тепла, що звився з цього всього. Все чудово, якби не легке свербіння, що трохи мулить. Вона сидить до мене спиною. Мені здається, що чую її зсередини. Якби охопити який-небудь інструмент, ну, скажімо, віолончель, і провести рукою по струнах, можна відчути, як вона вся вібрує. Носом воджу по її шиї, не важливо, що вона напарфумлена, — все одно відчуваю запах її шкіри, за яким би слідував, як той собака.

Коли їдеш у поїзді з таким своїм теплим, усередині вібруючим інструментом, коли довкола темрява, розумієш, що ви разом на колії, і що немає жодних рівнянь IF… THEN… бо існує лише одна колія. Нема більше вибору, жодного запасного варіанта, та й не потрібно. Нічого більше не треба. Можливо, трошки більше свободи. А ми тепер рухаємось в сторону свободи. Треба тільки мати терпіння.

Дивно, але більше немає бажання розповідати і вихвалятися тим, як і скільки разів брав участь у конгресі. І більше не думаєш про інших дівок, не порівнюєш, не думаєш, яка з них крутіша, котра з них більш подобається, оскільки з нею будеш виглядати крутішим.

Тут усе по-іншому, тут все щось серйозне і правдиве. І тоді розумієш, що навіть ЯКЩО не зможеш грати в регбі, ТОДІ все одно буде Моніка. Здається, що не було такого рівняння — Моніка чи регбі. Якби треба було вибирати, було б неймовірно важко, а тепер так здається, що хтось за мене робить вибір. Звільняє від головоломок. Як звільнили від співу в хорі. І хоча нема бажання нічого розповідати, все одно відчуваєш, що думаєш про Моніку. І нікому з команди регбі нічого про неї не міг би розповісти, бо вони всі про дівок говорять зі стьобом. А про поезію там ніхто не говорить. Ймовірно,