Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

прости мені. Прости. Я не обирав ні місця, ні часу, ні меж свого життя. Але за все, що вчинив не відповідно до Твого слова, прости мені! — шепотів, поки мчав до Тарноруди.

Там, спустившись до центральної площі, скермував далі, до млина. До Жезніка.

* * *

Йосип Жезнік замислено поплескав долонями по фартуху, забіленому борошном.

— Що там у тому кінці Тарноруди, на північний схід? — подивився у вказаному Марком напрямку. — А що там?.. Піскурівка там. Що ж іще?

— І що там є? — поцікавився Марко. — Може, якісь давні підвали, може, церква якась була… Щось старовинне. Маєте знати, пане Йосип.

— Та ні… нічого такого, — відповів Жезнік. — Нічого такого. Нічого навіть на думку не спадає. Хати там, звичайні людські хати. Завжди хати були.

Тепер уже Марко замислено підпер голову руками.

— Я був там кілька разів. Туди вказує компас, пане Жезнік, розумієте? Так, сьогодні там немає нічого… кілька звичайних сільських хат. Де ж той сховок може бути?

— Що я Вам скажу… — Йосип Жезнік присів поруч із Марком. — Навіть не знаю… Піскурівка віддалена від основної частини містечка. Там нічого особливого ніколи і не було… Нічого… — повторив він, — якщо не рахувати старої криниці.

— Криниці? — Марко підвів очі на Жезніка.

— Так, криниці, — кивнув той.

— Значить, там є криниця? — перепитав Марко.

— Так… і вона дуже давня. У нас її називають «турецькою», — мовляв, турки викопали ще за часів свого панування, — продовжував млинар. — Та я Вам скажу: неправда то. Ніякі турки ту криницю не копали — так мій дід розповідав. Вона там, на Піскурівці, з давніх-давен… Турки хіба приклалися до того, що обклад облаштували та вичистили її. Бачили Ви ту криницю, товаришу уповноважений?

Марко похитав головою.

— Ні, не бачив…

— О! — багатозначно проказав Йосип Жезнік. — Правда, води з неї ніхто вже давно не бере… Тож що там зараз, я і не відаю. Певно, геть замулило. Але якщо Вам цікаво, то варто було б глянути. Чим лихий не жартує? Вона глибока, стіни муровані… І якщо вже ховати щось, то тільки у ній. Іншого сховку там, на Піскурівці, я й не уявляю.

— «Ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом…» — повторив Марко рядки псалма. — Чинять її джерелом…

— Гадаю, Вам треба обшукати її стіни і дно. Кожен камінчик обмацати, — порадив Жезнік. — Хто його зна… Може, там потаємний сховок якийсь чи хід замурований… Люди раніше не такі, як ми, були. Розумніші. Уміли будувати, не те що зараз совєти тут ліплять… А криниця на Піскурівці з давніх-давен була. Це я Вам кажу!

— Гм… — проказав Марко. — Воно-то так… Тільки до криниці на оглядини без причини не полізеш. Побачать, зацікавляться, теревені підуть… Кашин дізнається. І Мальцев… Мені того не треба. Потрібно якусь справжню причину вигадати…

Жезнік усміхнувся.

— Так Ви ж влада… От і вигадайте. Усе у Ваших руках. Кашин перечити не посміє…

Марко замислився. Причина має бути справжньою, реальною. Скажімо, щось, пов’язане із контрабандою, яку переховують у селі.

Нещодавно була справжня катавасія із тютюном. Переправляли якісь невдахи під покровом ночі через Збруч, та човен не витримав і перевернувся. То люди, ризикуючи втрапити під кулю з польського чи радянського боку, ловили ті пакунки вздовж берега та додому несли. Певно, висушать та й матимуть потім сякий-такий ґешефт… А чому б не влаштувати обшук по Тарноруді? Підстава — пошуки вдало переправленої з польського боку партії тютюну! Хто йому завадити у тому зможе?

Марко підвівся, потиснув млинарю руку.

— Дякую… Напоумили мене, пане Йосипе. Ви, якщо до Вас із обшуком прийдуть, то вже не ображайтеся… Я не дам, аби Вас занадто шманали. Накажу, аби оглядали усе з відповідним людським ставленням.

— Наче у совєтів є те людське ставлення до нас, — зітхнув Жезнік. — Та от про що хотів я Вас попередити: Ви із Зойкою — секретаркою Кашина — обережні будьте. Вона геть продажна. Раптом що, то перша Вас закладе…

— Знаю… — зітхнув Марко. — Але поки що вона мені потрібна.

— Ну, самі дивіться… Тільки у найскрутнішу хвилину закладе ні за цапову душу. Так і знайте.

* * *

З Гольденбергом все склалося непогано. У Волочиську Яків Самуїлович мав родичів. Тож, значить, мав визначене місце перебування. Для звіту було записано, що громадянин Гольденберг спочатку і справді збирався перетнути кордон разом із цінностями, та передумав, щиро розкаявся і висловив бажання надалі усіляко співпрацювати з радянською владою, добровільно здавши її представникам усі цінності, які сам з доброї волі і приніс до комендатури. Отже, ювелір товариш Гольденберг, як цінний фахівець і свідомий громадянин радянської України, що висловив готовність до співпраці, може принести значну користь, перебуваючи по той бік Збруча, у Підволочиську чи Тернополі, у якості агента ДПУ.

Вночі Гольденберга переправили через кордон і Яків Самуїлович із прихопленим з-під материної мацеви скарбом назавжди полишив радянську Україну. Більший сховок ювелір так і не ризикнув забрати.

Єврейська мудрість допомогла йому не ризикувати, поставивши на кін найцінніше — власне життя.

Зорганізувати видимість обшуку у Тарноруді теж було нескладно. Не всі, хто в окрузі займався контрабандою, були на гачку у Кашина. До числа контрабандистів щоразу приставали нові люди, аби якось вижити та заробити.

На цьому Марко і побудував історію: наче минулої ночі хтось знову тютюн через Збруч переправляв, на цей раз вдало, а переховують контрабанду у когось із сельчан на Піскурівці. Тож уже наступного ранку Марко виїхав із невеликим загоном солдатів. Почали із млина Жезніка.

Йосип із байдужим виразом обличчя спостерігав, як солдати нишпорять закутками млина, штрикають у міхах людське зерно загостреними палицями та обмацують мішки з борошном.

— Геть подуріли Ваші підлеглі,