Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

товаришу уповноважений! промовив так, аби чули солдати, до Марка, який зі ще більш байдужим виглядом, ніж сам господар млина, обпершись на водяне колесо, дивився на воду. — Хто ж у зерні чи у борошні тютюн ховає? Чи Ви гадаєте, що я дозволю засмердіти тютюном людське зерно?

— Палите? — поцікавився Швед, хоч відповідь знав і сам.

— Не палю і Вам не раджу!

— Ваша правда, товаришу Жезнік. Завершуйте, хлопці. Нема тут чого на млині шукати, хіба вчорашнього дня, — скомандував Марко. — Гайда далі, по Піскурівці пройдемося…

У Тарноруді ще пам’ятали травневі обшуки, влаштовані Мальцевим. Тоді солдати перевертали усе — тільки пір’я летіло. Новий уповноважений Клєвєров був наче м’якший та догідливіший, але хто там їх, червоних комісарів, знає!

До людей він не звірився, та й оглядали людські обійстя під його керівництвом солдати якось похапцем, швидко, не так, як раніше — за тиждень не приберешся; без зайвого крику і ґвалту, без залякувань та принижень. Може, то планово у співробітників ДПУ — проводити час від часу обшуки по прикордонних селах, — казали одні, — тому так спокійно усе й відбувається. Може, якщо не рипатися, то біда й обмине? А може, новий уповноважений — совісна людина.

Дехто з сельчан ловив себе на думці, що звикає до такого стилю життя. Як у тюрмі: планові обшуки, перевірки та оглядини. Виявляється, і так призвичаїтися можна, якщо сидиш тихіше води та нижче трави…

А Марко зі своїми солдатами хата за хатою, крок за кроком просувався ближче до вказаної Жезніком турецької криниці на краю Піскурівки.

Швед ніколи не бував тут раніше, тож поки солдати нишпорили по крайніх хатах, він, користуючись нагодою, поїхав на розвідку.

Криниця і справді була глибокою, добротно мурованою зсередини, хоч сіре каміння і висувалося потроху, та все ж тримало форму. Ззовні — ні обкладу, ні корби, бо давно звідси ніхто води не брав. Сяк-так закидана старими дошками, аби живність яка до неї не впала та не загинула.

Взявся відтягати ті дошки.

До самого дна нічого не видно — суцільна темінь. Кинув камінця — плюснуло. Значить, вода є… Та хто знає, може, вода та дощова й тільки поверху, а під нею — товстий шар намулу.

Тож скарби Маргаритині можуть виявитися там, внизу, заховані на самому дні. Розуміння того, що він може знаходитися у такій близькості від розшукуваного давнього скарбу, Марка бентежило і тішило водночас…

Він же обіцяв собі, що тільки-но натрапить на слід, то вигадає щось, аби хоч на кілька днів податися до Варшави, побачитися з Лізою. А тепер усвідомлював, що їхати точно немає як. З одними пустопорожніми балачками — не годиться!

Тож Ліза мусить ще трошечки зачекати. А він тут — розібратися з усім. А якщо усе складеться, отоді й поїде. Дасть Бог — назовсім.

Марко усвідомлював, що, віднайшовши для української справи ті скарби, перебувати тут, на території совєтів, йому надалі, швидше за все, буде неможливо.

Що ж, його «трійка» діятиме і без нього. Тільки от користі з того діяння, окрім як ризикувати життям Семенюка, Кренцеля та Маруньки… Що ті агітки та газети можуть проти такої потужної навали, як більшовицька влада?

Її не агітками… Її зброєю треба. Єдиним наступом. Бо оці слабкі підпільні видихи лише злять більшовицьку владу! Якби ж то народ український повстав як один, якби ж то піднявся увесь…

Щоразу, передаючи Семенюком відомості до Генштабу, попереджав: треба бути готовими до найгіршого. Усе вказує: іде до чергової біди.

Недостатні показники хлібозаготівель минулих років тільки розізлили радянську владу, директиви приходили з Москви одна за одною: забезпечити повноцінний збір урожаю! Провести відповідну роботу з населенням!

Тож до агітації по селах долучали усіх з комендатури і Марка, само собою. Як міг намагався уникати таких поїздок. Та все ж не раз ставав свідком того, як заморочують людям голову совєцькою пропагандою та залякують силою, і ті здаються, стають покірними та слухняними, наче ягнята. Троє-четверо депеушників із двома наганами та гвинтівкою легко «строїли» все село, і селяни мовчки слухали усе, що вкладалося їм у вуха…

Тим часом у ДПУ аналізували: посушливий та голодний рік 1925-того, що торкнувся більшої частини Поділля, показав, що короткочасні селянські невдоволення та виступи можна легко зупинити, не виконуючи вимог самих протестувальників, бо проти озброєних червоноармійців у селян були хіба що вила та лопати. Тож хлібозаготівля 1928-го не зірветься! Усе пройде як по нотах, тим більше, що Москва дозволяє у разі потреби застосовувати усі наявні інструменти впливу.

«Через Збруч не агітки, а зброю треба переправляти! — думав Марко. — Та разом із вишколеним справжнім військом… Буде зброя. Буде!» Хай тільки Господь допоможе йому знайти ті скарби.

* * *

— Товаришу уповноважений, тут без мотузки ніяк… — проказав рудий Карбанов, місцевий волочиський хлопака із якимось москальським прізвищем. — Глибоко дуже. Але мотузка потрібна довга і надійна, бо яка-небудь — то обірватися може…

— Типун тебе на язык! — відказав йому інший солдат. — Найдем веревку! Вон у мельника должна быть. Недалеко отсюда.

Марко мовчки слухав ту балаканину.

Так, без мотузки не полізеш, він це знав. Але все мало виглядати так, наче пошуки місця сховку контрабандного тютюну випадково спинилися на цій криниці. Вона й справді глибока, навіть дна не видно.

— Ума не приложу, как можно здесь табак спрятать… — проказав один із солдатів до іншого. — Разве что там, на самом дне…

— Якби тобі на хвості наші прикордонники сиділи, — відповів Карбанов, — то ти б не те що до криниці, а на той світ заховав.

— До Жезніка, за мотузкою! Одна нога тут, друга там! — кинув Марко Карбанову. — Мусимо все тут перевірити. Не провалився ж той тютюн крізь землю! Тільки глядіть мені, без самоуправства.

— Так він же куркуль, товаришу уповноважений! Його першого, гниду, давити треба! Он і млин досі за ним залишився,