Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

молодий депеушник вирішив влаштувати йому випробування, то якесь воно дивне, — майнула думка у ювеліра. Чому одразу не поцікавився, де саме заховані цінності, про які Яків Самуїлович йому щойно зізнався? Чому навіть не запитав, що там є серед тих цінностей, а простягує йому якусь стару дивну каблучку?

Гольденберг усівся зручніше, дістав із саквояжа інструменти.

— Мені все одно погано видно… Дозвольте біля вікна.

Марко розсунув фіранки, мружачись від яскравого сонячного світла, підсунув стільця до підвіконня і вказав на нього рукою Гольденбергу.

— Прошу…

Ювелір якийсь час уважно розглядав каблучку, вивчав крізь збільшувальне скло надписи та гравіювання, крутив у тонких пальцях, повертав і ребром, і так, і сяк… Нарешті підвів очі на Марка.

— Кхм-м-м… — проказав невпевнено. — Річ дуже старовинна… Це безсумнівно. Не знаю, звідки вона у Вас, товаришу уповноважений, але вона дуже… дуже цінна. Саме своїм віком та художньою цінністю, а не матеріалом. Якщо цю каблучку переплавити на срібло, то вийде пшик. Тому краще тримайте її так як є, не здавайте на переплавку.

— І це все, що Ви можете сказати про цю каблучку?

— Ну-у-у… — протягнув Гольденберг. — Судячи з гравіювання, нею запечатували листи або важливі документи. Здається… я колись навіть бачив подібний відтиск — християнська свята, що тримає у руках книгу та хрест… Тільки хоч убийте, не пам’ятаю, де і коли… А так… наче усе, товаришу уповноважений.

— Усе?

— Так… — знизав плечима Гольденберг. — Більше нічого. Хоча… Зачекайте…

Ювелір знову покрутив каблучку у пальцях, повернув її ребром.

— Отут, по ребру, є ледь помітне гравіювання… Напис. Досить затертий і через те, що зроблений на ребрі, майже непомітний. Я не стільки прочитав, скільки відгадав, що там написано.

— І що ж? — поцікавився Марко.

— Схоже, це рядок Давидового псалма. У християнській Біблії — вісімдесят третього. Ось що тут написано:

«Ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом…»

Швед здивовано подивився на Гольденберга.

— Чинять її джерелом… — повторив він. — Ви впевнені?

— Так, — кивнув ювелір. — Я добре знаю латину.

— Покажіть…

Марко і собі подивився крізь збільшувальне скло на ребро печатки — аж у очах зарябіло. Однак людині із добрим зором можна було розібрати латинські літери і скласти з них зрозумілі слова…

— Отже, «ті, що через долину Плачу переходять, чинять її джерелом», — замислено повторив Марко.

— Саме так, товаришу уповноважений.

Гольденберг полегшено видихнув, намагаючись вгадати за виразом обличчя депеушника, що стояв біля нього, наскільки цінною та потрібною була для нього ця інформація. Якова Самуїловича не полишала надія, що, можливо, не все так погано і йому завдяки власному життєвому досвіду, знанню людської натури і прихованим цінностям, які він зуміє використати як хабар, таки вдасться уникнути справжньої біди.

Депеушник підвівся.

— Перепрошую, юначе… Але Ви нічого мені не відповіли… — проказав Гольденберг до Марка. — То яке рішення Ви приймете стосовно мого питання?

— Мацкевич! — гукнув Швед до чергового. — Сюди, бігом!

Солдат прочинив двері, увійшов до кабінету.

— Товариша Гольденберга помістити до окремої кімнати, нагодувати і нехай поки відпочиває. Зрозумів?

— Так точно, товаришу уповноважений.

— Тобто? — надягаючи на носа пенсне, здивовано вимовив Гольденберг. — А наша розмова? Ми ж іще з Вами не договорили…

— Відпочивайте, товаришу Гольденберг. Те, що Ви готові співпрацювати з радянською владою — прекрасно. Увечері договоримо, — кинув йому Марко, ховаючи печатку назад собі до кишені.

* * *

Часу обмаль. Скористатися тим, що Кашин у від’їзді, було б вельми розумно. Скільки він там ще у Проскурові пробуде? День, може, два — Марко точно не знав.

Однак за ці дні він мав щось вирішити із Гольденбергом. Старого можна було відпустити, забезпечивши відповідними документами. Нехай їде з Богом разом зі своїми скарбами. Звичайно, ті, що вже описані і виявлені при затриманні, йому не повернеш. Але ті, які він намагався всучити йому у якості хабара…

Увечері, коли повернеться з Тарноруди, допоможе старому. Хто знає, можливо, колись доля ще зведе його із цим ювеліром по той бік Збруча… Чому б не допомогти людині врятувати своє життя? Євреї — благословенний народ, хоч і розіп’яли свого Месію. Та то їхня особиста справа між ними і Богом. «Їх не можна ображати! — не раз повторювала вельми набожна бабця Гелена, що замість костелу часом ходила до біблейників. — Хто жидів ображає, тому Бог за супротивника стане, — так сказано у Святому Писанні».

Марко усміхнувся.

Одного — Шварцбарда — він точно образив, коли там, у Парижі, на розі вулиці Расіна і бульвару Сан-Мішель, ледь не забив його до смерті. Але то було не просто так. То найменше, що він міг зробити за смерть керманича УНР.

А Вальтер Кривицький, він же Гінзбург?

Та ні Шльома Шварцбард, ні Гінзбург ніколи не були безневинними ягнятами. Більшовицькі агенти, євреї, що порушили Божі заповіді — не свідчи неправдиво та не убий!

А скільки разів їх порушував сам Марко?.. Скільки разів узагалі він порушував Божі установи на тій першій своїй війні і потім, під Крутами? А після того?

Як і коли відмитися від тієї крові? Нехай то були зрадники, вороги й кати його народу. Якби не він їх, то вони б його. Але все ж то були люди. Божі творіння! Якими молитвами йому, людині, що обрала для себе такий життєвий шлях, відмолити ці гріхи?

Марко кермував, дивлячись наче крізь дорогу.

Ніякими корунками до Божого милосердя то не відмолиш, якщо не віриш, що Бог тебе любить і уже за все заплатив.

Гм… і не сподівався, що зустріч із ювеліром Гольденбергом раптом викличе у нього такі роздуми і спонукатиме до каяття.

— Господи…