Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Та які там побої… — махнув рукою Гольденберг. — Вони прийшли з обшуком якраз у шабат. Як я, єврей, скажіть Ви мені, міг підняти на нього руку? Так, дав нахабі по пиці. Але виключно за те, що він дозволяв собі хамити у присутності моєї племінниці, Рози Гольденберг. Але потім я таки все чесно віддав… Усі цінності.

— Вочевидь, не усі, товаришу Гольденберг, — відповів Марко. — Під час затримання при собі Ви мали досить пристойний набір коштовностей.

— То Ви, юначе, просто нічогісінько у коштовностях не тямите, — знову махнув рукою Яків Самуїлович. — Нічогісінько, скажу я Вам! Оця дрібнота, що була виявлена при мені…

— Але я не думаю, що такий досвідчений спеціаліст у ювелірній справі виявиться настільки недалекоглядним і складе всі яйця в один кошик… — проказав Марко з посмішкою, але безапеляційним тоном.

Гольденберг заворушив губами, мов риба, викинута на берег.

Ясноокий депеушник, що видався йому на початку цілком недосвідченим, рубав по живому.

— У мене є всі підстави вважати, — продовжив Швед, — що зараз так само, як під час обшуку у Кам’янці, Ви знову хитруєте і приховуєте найважливіше.

— Що ж я приховую, молодий чоловіче? — перепитав Гольденберг.

— Те, що вилучені у Вас під час затримання дорогоцінності — лише крапля в морі з того, що Ви приховали від радянської влади, — зрезюмував Марко. — А тому, Якове Самуїловичу, я відправлю Вас до карцера. До приїзду коменданта, товариша Кашина. Буде нагода посидіти, подумати…

— А далі? — обережно поцікавився Гольденберг.

— А далі Вами займатиметься товариш Кашин, бо мені… звиняйте… ніколи панькатися із Вами.

Гольденберг прикусив губу. Ні… ні, який карцер! З його-то ревматизмом! Потрібно домовлятися! Негайно! З оцим молодим депеушником, поки він тут один. Може, Бог змилується і все обійдеться малою кров’ю?

— Зачекайте, зачекайте, товаришу уповноважений! Ви мене неправильно зрозуміли… — поспіхом проказав Гольденберг. — Я ж собі таки не ворог, я готовий співпрацювати!

— У якому саме напрямку? — поцікавився Швед.

— Ну… молодий чоловіче… — протягнув Яків Самуїлович. — Як Ви правильно підмітили, я людина з життєвим досвідом, тому завжди думаю на два кроки вперед. Навіщо Вам, аби я домовлявся із Вашим колегою, якщо я можу домовитися із Вами? Але мені потрібні гарантії…

— Гарантії? — з іронією у голосі повторив Марко.

— Так, гарантії. Гарантії життя, безпеки… Гарантія, що я зможу перетнути кордон, нарешті, і Ви мені допоможете це зробити безпечно…

— Тобто, Якове Самуїловичу, знайдеться що мені таке запропонувати, що я захочу допомогти Вам перетнути радянський кордон? — із посмішкою проказав Швед.

— Так… — кивнув головою Гольденберг. — Саме так. Я людина ділова, тому пропозиції мої ось які, — продовжив він. — Я знаю, що сьогодні з храмів по селах вивозяться цінності, серед них здебільшого всілякий мотлох — я б його і в якості лому не взяв би… Але є справді цінні й рідкісні екземпляри. Хто там у вашій Москві знає, що саме у тій чи іншій сільській церкві було? Я можу на Вас попрацювати деякий час, підказати, що саме із вивезеного дійсно має чималу вартість та художню цінність, а що не варте нічого, окрім як на переплавку. Розумієте, до чого я хилю?

Марко вдавано байдуже щось записував до справи Гольденберга.

— Не дуже, Якове Самуїловичу. Не дуже…

— Та що ж Ви такі! Медом Вам радянська влада хліб мастить чи що? — роздратовано проказав ювелір. — Я веду до того, що можу стати Вам у пригоді.

— Це я зрозумів, Якове Самуїловичу.

— Речі, які справді мають якусь цінність, Ви зможете залишити собі, юначе!

Марко розсміявся.

— Он яке у Вас уявлення про радянську владу! Тобто Ви вважаєте, що можете мене в такий спосіб підкупити… Ну, але Ви спізнилися, товаришу Гольденберг. З навколишніх релігійних споруд цінності уже давно вивезені, оцінювати більше нічого…

Знову сплохував! Та що ж це таке… Яків Самуїлович притримував пропозицію хабара наостанок в надії, що, можливо, вдасться і так викрутитися, та, схоже, молодик навпроти, незважаючи на свою просту і навіть щиру поведінку, був не таким простим, як видається.

— Товаришу уповноважений… — благально промовив Гольденберг. — Тільки моя природжена скромність та законослухняність не дозволяли мені запропонувати Вам те, що я хотів би запропонувати зараз.

Брова Шведа поповзла угору.

— Слухаю Вас, товаришу Гольденберг.

— Є у мене тут, у Волочиську, невеличкий сховок…

— О, це вже краще, Якове Самуїловичу! — не піднімаючи голови від своєї писанини, промовив Марко.

— Сховок моєї матері… — боязко продовжував ювелір. — Так… нічого особливого, але камінці непогані… То я міг би Вам показати його місцезнаходження, товаришу уповноважений. Звісно, в обмін на те, що Ви допоможете мені перетнути кордон…

Швед глипнув на Якова Самуїловича.

Раптом у Марка майнула думка… А що, як цьому Гольденбергу показати печатку святої Маргарити? Що він сказав би про неї?

А перетнути кордон… Він і справді міг би допомогти цьому старому. Що йому тут робити, у Совдепії?

Поліз рукою до кишені, дістав срібну єпископську каблучку. Поклав перед Гольденбергом.

— Що скажете про цю річ?

Яків Самуїлович від несподіванки аж підстрибнув на стільці. Нахилився над печаткою, обережно взяв тремтячими пальцями, підніс мало не до носа. Подивився на неї крізь скельця свого пенсне.

— Яка цікава каблучка… Товаришу уповноважений… — проказав вже за мить. — Тільки я так Вам нічого певного сказати не можу — зір вже не той… Потрібні мої інструменти. Їх забрали при затриманні…

— Зараз будуть Вам інструменти, — відповів Швед.

— То ми домовились із Вами, товаришу уповноважений? — боязко промовив Гольденберг.

Марко нічого не відповів. Вийшов із кабінету, а коли повернувся, у руках тримав саквояж Якова Самуїловича з його речами, серед яких була і скринька з робочими інструментами.

— Ось Ваші речі, товаришу Гольденберг. Чекаю, що скажете.

Якщо