Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

компанійський, він мав небагато друзів, а одного разу, під час розмови з Віто Тальябуе в Садах, згадав про багатолітнє ув’язнення Вітового батька Б’яджо у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо.

— Ваш бідолашний батенько відійшов на самоті, і його тіло виявили не ті, що його любили, а працівники готелю, — сказав він. — Мене чекає це саме. Мені принесуть бургера з келихом червоного вина і виявлять, що спізнилися з моєю останньою вечерею.

Після смерті Юби потаємні почуття Соттовоче до неї розчавили його. Тепер, коли хвиля мстивості відійшла, він змирився з тим, що знищені праці були відповідно застраховані й що його багатомільйонний позов проти Ґолденів був породжений збуренням емоцій.

— Мені вже байдуже, — заявив він своїм правникам. — Згортаймо це все.

Я бачив його лише раз у ті дні, на вернісажі Метью Барні в галереї Ґледстоун, і мене вразила зміна в ньому, його блідість і апатія.

— Радий тебе зустріти, юний друже, — привітався він, змахнувши рукою. — Втішно бачити, що є ще люди з повним баком, які женуть по сто шістдесят кілометрів на годину.

Я зрозумів, що він говорить мені про себе, про те, що в нього скінчилося пальне й він їде на порожньому баку. Я спробував зачепити тему, якої він сам би не заторкнув.

— Це була надзвичайна жінка, — мовив я.

Здавалось, він по-новому — виснажено — розізлився.

— То й що? — запитав. — У смерті немає нічого надзвичайного, всі помирають. Надзвичайне мистецтво — його майже ніхто не вміє творити. А смерть — це просто смерть.

Після укладення мирової угоди закінчилися громадські роботи Петі. Позбувшись ще й цього, Петя рішуче повернувся до життя. Він вийшов зі своєї кімнати з психотерапевтом Леттом, притискаючи кота лівою рукою до грудей і, удзрівши сповненого стражденної любові батька, обняв його за плече правицею, рішуче глянув йому у вічі й заявив:

— З нами буде все добре.

Він повторив це речення тридцять сім разів, немовби ретвітив сам себе. Аби самою силою повторення вчинити бажане дійсним. Аби відігнати Тінь, невтомно знову й знову утверджуючи Світло. Того дня я був у них, бо після перерви Петя вислав мені есемеску із запрошенням. Йому потрібні були свідки, а саме такою, як я знав, була моя роль в історії Ґолденів. Принаймні до того часу, коли в ліжку з Василісою я перетнув межу, яка відділяла репортера від учасника. Як журналіст, що метає гранату з окопу, я був тепер солдатом, а отже, як усі солдати, перетворився на законну ціль.

— Привіт, красунчику, — привітався Петя, побачивши мене. — Ти досі найвродливіший чоловік на землі.

Щось в оточенні Петі того дня нагадало мені якесь знамените олійне полотно, можливо «Нічну варту»; ми стояли в рембрандтівському золотому сяйві й наповнених світлом тінях і відчували себе — або я лише уявляю, що відчували, — вартовими охопленого війною світу. Петя зі своєю альпійською риссю, турботливим австралійцем, насупленим батьком і широкою кривою посмішкою. І челядь із різних перспектив у кутках картини. Невже я був єдиною людиною в домі Ґолденів того дня, яка чула биття смертоносних крил, передчасні зітхання винуватого гробаря[41], повільне опадання завіси наприкінці п’єси? Тепер я пишу наввипередки з часом, мої слова не надто відстають від людей, яких описують, пишу подвійно, бо водночас завершую свій сценарій про Ґолденів, мою вигадану історію про цих чоловіків, що самі себе вигадали, і обидві історії змішуються воєдино, і я вже не певний, що є дійсністю, а що я придумав. У тому, що я називаю дійсністю, я не вірю в привидів і ангелів смерті, зате до вигаданої мною історії вони вриваються, наче натовп без квитків у ворота перед важливим матчем. Я сиджу на лінії розламу між моїм зовнішнім світом і світом усередині, осідлавши тріщину в усьому, сподіваючись, що всередину проникне дещиця світла.

У домі того місяця було відчуття застиглого часу, часу в чеканні, персонажі, полонені в олії на полотні, прибрали ефектні пози й були нездатні поворухнутися. А назовні, на вулиці, ширилася епідемія джокерів, божевільних кривоустих клоунів, що лякали дітей, або це були їхні привиддя, все одно. Лише поодинокі люди в місті стверджували, що вони справді бачили моторошного клоуна тієї осені, але чутки про них були всюди, чутки вдягали клоунські перуки, плітки шастали вулицями, гигикаючи й розставляючи віялом відьомські пальці на обох руках, і вивискували про кінець часів, про останні дні. Клоуни-привиди в нереальній дійсності. Есхатологічний безум ішов до виборчих дільниць, а сам Джокер верещав у дзеркало, домагач кричав про домагання, пропагандист звинувачував весь світ у пропаганді, кривдник нив, що на нього всі накинулися, крутій тицяв кривим пальцем у бік своєї суперниці й обзивав її крутійкою, дитяча примовка стала загальнонаціональним ґанджем, хто обзивається, той сам так називається, а дні минали, американський здоровий глузд був у стані війни з божевіллям, а такі люди, як я, що не вірили в забобони, тримали в кишенях руки зі схрещеними пальцями.

І тоді нарешті все-таки з’явився моторошний клоун.

Після тривалого відсторонення Василіса висловила бажання поговорити. Вона вивела мене в Сади й переконалася, що нас не почує жодне зацікавлене вухо. З нової владної нотки в її голосі я відчув, що вона не вийшла зі своєї ролі Старшої Медсестри й досі демонструє, що відтепер вона роздає карти.

— Він уже не той, що був, — повідомила вона. — Я маю до цього якось звикнути. Але він батько моєї дитини.

І це мені в обличчя, дивлячись прямо у вічі! Від такого нахабства мені аж забило дух. Я відчув, як у мені наростає лють.

— Якщо ти будеш мені перечити, — продовжила вона, здійнявши руку, перш ніж я встиг сказати хоч слово, — я накажу тебе прибрати. Не сумнівайся, я знаю, кому подзвонити.

Я повернувся, щоб піти.

— Стій, — звеліла вона. — Я не хочу, щоб наша розмова так скінчилася. Я хотіла сказати, що мені потрібна твоя допомога з ним.

На ці слова я розреготався.

— Ти справді незвичайна людина, — видушив я. — Якщо, звісно, ти взагалі людина. Те, що ці два речення вийшли з твоїх уст одне за одним, просто вражає. Але зовсім не свідчить про твою приналежність до людського роду.

— Я розумію, що між нами не все добре, — відповіла вона. — Тільки Нерон у цьому не винен, а я прошу тебе допомогти Нерону. Оці його гризоти, а до них ще помутніння розуму. Це процес повільний, тут ліки допомагають, але неуникний. Хвороба прогресує. Я боюся за нього. Він десь лазить. Мені потрібен хтось, хто