Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

— Що це за критик Латунський? — спитав Воланд, примружившись на Марґариту.

Азазелло, Коров’єв і Бегемот якось сором’язливо повідводили погляди, а Марґарита відповіла, зашарівшись:

— Є один такий критик. Я цього вечора сплюндрувала йому всю квартиру.

— Оттакої! Навіщо?..

— Він, мессіре, — пояснила Марґарита, — занапастив одного майстра.

— А для чого ж було самій труждатися? — запитав Воланд.

— Дозвольте мені, мессіре! — скрикнув радісно кіт, підскакуючи,

— Та сиди ти, — буркнув Азазелло, підводячись, — я зараз сам навідаюся.

— Ні! — гукнула Марґарита. — Ні, благаю вас, мессіре, не треба цього!

— Як хочете, як хочете, — відповів Воланд, а Азазелло сів на своє місце.

— Так на чому ми зупинилися, найдорожча королево Марґо? — вів далі Коров’ев. — Ага, серце. В серце він влучить. — Коров’єв витягнув свій довгий палець у напрямку до Азазелло. — За бажанням у будь-яке передсердя або в будь-який шлуночок.

Марґарита не відразу збагнула, а зрозумівши, вигукнула в подиві:

— Таж вони закриті!

— Дорогенька, — деренчав Коров’ев, — у тім-то й річ, що закриті! В цьому ж усе й полягає! А у відкритий предмет може будь-хто влучити!

Коров’єв дістав з шухляди стола винову сімку, запропонував її Марґариті, просячи назначити нігтем одне з вічок. Марґарита назначила верхнє в правому кутку. Ґелла сховала карту під подушку й вигукнула:

— Готово!

Азазелло, який сидів, відвернувшись від подушки, витяг з кишені фрачних брюк чорний автоматичний пістолет, поклав цівку його на плече і, не обертаючись до ліжка, вистрелив, викликавши веселий переляк у Марґарити. З-під простреленої подушки витягай сімку. Назначене Марґаритою вічко було пробите.

— Не хотіла б я вам перейти дорогу, коли в руках у вас револьвер, — кокетливо зиркаючи на Азазелло, сказала Марґарита. В ній жило почуття захоплення людьми, котрі роблять будь-що зразково.

— Найдорожча королево, — пищав Коров’єв, — я нікому не раю переходити йому дорогу, навіть якщо в нього і не буде жодного револьвера в руках! Даю слово колишнього регента і заспівувача, що ніхто не позаздрить такому перехожому.

Кіт сидів насупившись під час досліду із влучанням і раптом оголосив:

— Берусь перевершити рекорд із сімкою.

Азазелло у відповідь на це щось прогарчав. Але кіт затявся і наполягав, щоб йому дали не один, а два револьвери. Азазелло витяг другий з другої задньої кишені брюк і разом з першим, презирливо кривлячи рот, простягнув обидва хвалькові. Назначили два вічка на сімці. Кіт довго наготовувався, відвернувшись від подушки. Марґарита сиділа, заткнувши пальцями вуха, і дивилася на сову, яка дрімала на камінній поличці. Кіт стрелив із обох револьверів, після чого відразу верескнула Ґелла, убита сова упала з каміна, і зупинився розбитий годинник. Ґелла, у якої одна рука була закривавлена, виючи, вчепилася котові у шерсть, а він їй у відповідь у зачіску, і вони, звившись клубком, покотилися по підлозі. Один з бокалів упав зі столу і розбився.

— Відтягніть від мене навісну чортицю! — завивав кіт, відбиваючись від Ґелли, що сиділа на ньому верхи.

Задерик розняли, Коров’єв дмухнув на прострелений палець Ґеллин, і той зажив.

— Я не можу стріляти, коли говорять під руку! — волав Бегемот і намагався приладнати на місце видраний у нього на спині величезний жмут шерсті.

— Б’юся об заклад, — сказав Воланд, усміхаючись Марґариті, — що учворив отаке він навмисне. Ціляє він добряче.

Ґелла з котом помирилися і на знак цього замирення поцілувалися. Дістали з-під подушки карту, перевірили. Жодне вічко, крім того, що прострелив Азазелло, не було зачеплене.

— Цього не може бути, — наполягав кіт, видивляючись крізь карту проти світла канделябру.

Весела вечеря тривала. Свічки топилися в канделябрах, по кімнаті хвилями розходилося сухе, духмяне тепло від каміну. Наїджену Марґариту охопило почуття блаженства. Вона дивилася, як сизі кільця від Азазеллової сигари відпливають у камін і як кіт ловить їх кінцем шпаги. Їй нікуди не хотілося йти, хоча й було, за її підрахунками, вже пізно. Висновуючи з усього, добігало до шостої години ранку. Скориставшись паузою, Марґарита звернулася до Воланда і несміливо проказала:

— Напевно, мені вже час… Пізно…

— Куди ж ви поспішаєте? — запитав Воланд увічливо, але сухо.

Інші промовчали, вдаючи, що поглинуті спостеріганням сигаретних димових кілець.

— Так, час… — зовсім спантеличена цим, повторила Марґарита і розглянулась, наче шукаючи плащ чи покривало.

Їй раптом стало незручно бути голою. Вона встала і з-за столу. Воланд мовчки стягнув з ліжка свій витертий та засмальцьований халат, а Коров’єв накинув його Марґариті на плечі.

— Дякую, мессіре, — ледве чутно проказала Марґарита і запитально подивилася на Воланда.

Той у відповідь посміхнувся їй ввічливо й байдужно. Безпросвітній туск якось відразу накотив Марґариті на серце. Вона почувалася т ошуканою. Ніякої нагороди за всі її послуги на балу ніхто, вочевидь, їй не збирався пропонувати, як ніхто і не утримував її. Проте вона цілком усвідомлювала, що йти їй звідси не було куди. Побіжна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попросити, чи що, самій, як спокусливо радив Азазелло в Александрівському саду? «Нізащо!» — сказала вона собі.

— Всього найкращого, мессіре, — промовила вона вголос, а сама подумала: «Аби тільки вибратися звідси, а там я вже дістануся річки та сторч головою».

— Сідайте-но, — раптом владно сказав Воланд.

Марґарита перемінилася на обличчі й сіла.

— Можливо, хочете щось сказати на прощання?

— Ні, нічого, мессіре, — гордо відповіла Марґарита, — окрім того, що коли я потрібна вам іще, то я ладна охоче виконати все, чого ви забажаєте. Я анітрохи не втомилася і дуже втішалася на балу. Отож, якби він тягнувся і далі, я охоче надала б своє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі вішальників та вбивць, — Марґарита дивилася на Воланда, як через пелену, очі їй наповнювалися слізьми.

— Правильно! Ви маєте рацію! — розкотисто і страшно прокричав Воланд. — Так і треба!

— Так і треба! — як луна, повторив Воландів почет.

— Ми вас випробовували, — сказав Воланд, — ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто дужчий за вас. Самі запропонують і самі все дадуть! Сідайте, горда жінко! — Воланд зірвав важкий халат з Марґарити, і знову вона опинилася на ліжку, сидячи поруч з ним. — Отже, Марґо, — вів далі Воланд, пом’якшуючи свій голос, — чого ви хочете за те, що сьогодні були в мене господинею? Чого бажаєте за те, що відбули цей бал нагою? Яку ціну складете своєму колінові? Які збитки від моїх гостей, котрих ви зараз узивали вішальниками? Кажіть! І тепер уже кажіть без церемоній, бо запропонував я сам. Серце Марґарити затіпалося, вона важко зітхнула, натужно міркуючи.

— Ну, що ж, сміливіше! — заохочував Воланд. —