Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

— Так, я буду обережний. Весь час прислухатимуся до голосу розуму.

Відтоді почалося для нас нове життя в таборі кроу. Дехто ставився до нас люб’язно, але більшість не звертали на нас ніякої уваги, наче ми були не люди, а собаки. Коли ми проходили повз них, кроу вдавали, ніби нас не помічають. Батька рідко запрошували на забави чи викурити люльку разом із ватажками, і тільки двері вігвама Плямистої Антилопи були для нього завжди відкриті. Батько ображався. Коли ми жили з пікуні, або з «чорноногими» чи «череванями», або серед племені «кривавих», йому завжди виділяли місце поміж ватажків як найхоробрішому воїнові.

Через десять днів кроу покинули форт білих. Вони, як інші племена, думали тільки про те, щоб купити більше товарів у торговців. Жадаючи нових і гарних речей, вони змушені були добувати дедалі більше хутра та бізонячих шкур. Поступово ми винищили всіх бізонів, що давали нам їжу і дах над головою, а коли ми зубожіли, білі заволоділи нашою країною. Сину мій, якби ми знали, що нас чекав попереду, ми не дозволили б жодному білому поселитися в нашому краю.

Я не переставав ловити бобрів, і за шкурки купив у кроу троє коней, а ще трьох подарували нам Жінка-Кроу та її чоловік. Тепер ми мали восьмеро коней і не боялися рушати в дорогу. Якось увечері до нас завітала Жінка-Кроу й сказала, що плем’я переселяється на береги річки Мушлі і там ловитиме бобрів. Ми, звичайно, були вражені. Адже в тих місцях полювали пікуні, їхній табір стояв неподалік від річки.

— Кроу не сміють іти туди! — вигукнув батько. — То не їхня земля! Та земля належить пікуні!

— А тобі що до того? Ти ж тепер не пікуні, — дорікнула мати.

Батько ще нижче схилив голову і не сказав більше ні слова. Але згодом він завів про це мову з Плямистою Антилопою. Пікуні, повідомив він, полюють на берегах Жовтої річки, яку від річки Мушлі відділяє пасмо гір, і порадив кроу не потикатися в ті краї.

Плямиста Антилопа відразу переказав цю розмову іншим ватажкам. Ті довго радилися. Чим завершилася їхня рада, ми довідалися від Жінки-Кроу: вони вирішили йти до річки Мушлі.

— Колись ця країна належала нам, — сказали вони, — пікуні заволоділи нею, маючи багато рушниць, куплених на півночі, у Червоних Курток. Що ж, тепер і в нас, кроу, багато рушниць, і ми не боїмося пікуні.

Тоді батько сказав нам розважливо:

— Що має бути, того не минути. Кроу забули, що в разі війни пікуні об’єднаються з трьома іншими племенами прерій.

І от із плем’ям кроу ми вирушили в дорогу; їхали ми тією стежкою, що привела нас у форт. Яке щастя! В гаю над річкою Мушлею ми знайшли залишені нами речі: сідла, постіль. Але четверо наших в’ючаків понести всього не могли, і частину речей ми віддали Жінці-Кроу.

Табір було розбито біля закруту річки. Чоловіки одразу взялися ловити бобрів. Тепер я був таким досвідченим ловцем, як і мій батько, але щоранку він їздив зі мною оглядати пастки. Батько не довіряв кроу і боявся відпускати мене самого. Боявся він також лишити в таборі й усіх нас, хоч і горів бажанням піти й забрати в ассінібойнів свою люльку та коней.

Я знав, що батько мав рацію. Майже всі кроу нас не любили. Але матері й сестрі я не сказав про це ні слова, відчуваючи, що вони й без того живуть у страху. Свій вігвам ми нап’яли поряд із житлом Плямистої Антилопи, якого вважали нашим захисником. Мати ходила по хмиз та воду тільки з Жінкою-Кроу. Друзів тут я не мав. Коли проходив повз підлітків чи юнаків, то чув услід якісь, очевидно, глузливі слова і сміх. їхньої мови я не розумів і був радий, що не розумію, бо навряд чи стерпів би їхні образи. Одне збагнув: вони кепкували з мого одягу. Що ж, я був бідний. Носив прості шкіряні штани й літню шкіряну ковдру. Вони ж ходили у тканих ковдрах, носили сережки, браслети і дзеркальця на зап’ястях. У них була одна робота — вигнати табун на пасовисько та похизуватись. Я ж працював від ранку до смерку. Ми з батьком усе ловили бобрів: нам потрібні були коні. Ходили на полювання, добували харч не тільки для своєї сім’ї, а й для Плямистої Антилопи та його дружини.

З бобрами нам щастило. В нас було три пастки. Ми вставали найраніше і йшли чимдалі од табору, щоб не зустрітися з іншими ловцями. Ми ретельно ставили пастки, часом брели по пояс у воді вздовж берега, щоб не лишити слідів, які могли злякати звірків. Ось чому в нас набралося бобрових шкурок більше, ніж у мис-ливців-кроу.

Але ми не могли змагатися з чорним-білим чоловіком. У нього було тридцять пасток. Він позичив їх ловцям — по дві, три на кожного, вимагаючи за це половину здобичі. Сам він нічого не робив. Нарядившись у пишне вбрання, він сідав перед вігвамом, курив люльку й хвалився своїми бойовими подвигами.

Батько не любив його і часто казав нам:

— Хотів би я зустріти цього хвалька далеко за табором сам на сам і помірятися з ним силою. Думаю, що не кортіло б йому більше розводитися про свої подвиги.

Майже місяць прожили ми в таборі біля повороту річки. Коли виловили бобрів, ватажки зійшлися на раду. Одні хотіли перекочувати у верхів’я річки, інші — в пониззя і розбити табір поблизу гирла річечки Вербної.

Після довгих суперечок вирішили послати розвідників і у верхів’я, і в пониззя, аби довідатися, де більше водиться бобрів. З табору вони знялися вранці. Того дня ми з батьком припізнилися, бо я не міг відразу знайти наших коней. Коли ми вирушали до наших пасток, загону розвідників, котрий мав їхати тією ж дорогою, у таборі вже не було.

У нашому вігвамі вичерпалися запаси м’яса. Тож, побачивши стадо антилоп, що спускалося до водопою, ми тихенько підкралися і вбили двох самців. Здерши з них шкури і вирізавши найкращі шматки м’яса, поїхали далі. Перша пастка виявилася порожньою, у другій ми знайшли бобра, витягли його з води й зняли шкурку. Третя пастка зникла, але край берега ми помітили свіжі відбитки мокасинів. На піщаному схилі виднілася широка і свіжа борозна. Злодії лишили слід, витягаючи пастку з бобром на берег. Трохи далі земля була зрита копитами трьох коней. Троє розвідників, посланих у пониззя річки, випередили нас і вкрали