Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Минув майже місяць. Одного дня, після полудня, в долині показалися кроу. Вони рухалися в пониззі річки, женучи тисячні табуни і безліч в’ючних коней. Вождь, ватажки кланів, старші воїни їхали попереду, лишивши далеко позаду головну колону. Наблизившись до форту, вони почали стріляти вгору з рушниць, вітаючи білих. Усі були в бойовому вбранні, і я ніколи не бачив таких нарядів. їхній одяг, щити, заквітчані пір’ям головні убори вразили мене неймовірно.

Ми стояли біля свого вігвама й дивилися на кроу, що під’їжджали до форту. Мій батько не вийшов із вігвама. Здавалося, він не знав, що йому робити. У нього не було ні коней, ні подарунків для вождя і ватажків, він соромився підійти до вождя й сказати:

«Я бідняк. Пожалій мене».

Воїни позлазили з коней неподалік від нашого вігвама, зміряли нас допитливими поглядами і, привітавшись із білими, попрямували у форт. Інші взялися до роботи: напинали на узліссі вігвами, знімали з коней поклажу.

Коли кроу розбили табір, моя мати дістала подарунки, які Сах-кві-ах-кі доручила передати жінці арікарі і гукнула мене й сестру. Ми втрьох подалися до кроу. О, як вони дивилися на нас, коли ми проходили табором, запитуючи на мигах, де стоїть вігвам Плямистої Антилопи! Одні нічого нам не відповідали, інші посилали аж у кінець табору. Ніхто не всміхнувся, не спитав, хто ми. Лише згодом я збагнув, у чому причина: вони впізнавали в нас пікуні. За узорами на наших мокасинах. Ми обійшли весь табір, і нарешті одна старенька жінка показала нам вігвам Плямистої Антилопи. Зайшовши до нього, ми побачили молоду жінку, яка подивилася на нас здивовано, всміхнулась і запросила сісти. Ми сіли. Мати на мигах запитала:

— Ти з племені арікарі?

— Так, — відповіла жінка.

— Чи є в тебе подруга з племені майданів, з якою одружився білий торговець?

— Так, так, — швидко відповіла вона.

Мати вручила їй мішок з подарунками, пояснивши, що їх передала подруга. Зустріли ми її на Великій річці, де її чоловік будує торговий форт.

Ох і вродлива ж була ця жінка арікарі й літами трохи старша за мене. Коли вона дістала з мішка ковдру, тканини і намисто, обличчя в неї проясніло.

Мати сказала їй тоді:

— Твоя подруга — також і моя подруга, і я прошу тебе — пожалій нас. Ми покинули рідне плем’я, бо мій чоловік розгнівався на нього. Ворожі загони забрали в нас табуни, заволоділи талісманами чоловіка і всім нашим майном. Чоловік каже, що ми мусимо жити з кроу. Але ми бідні, не маємо подарунків для ватажків. Пожалій нас: поговори із своїм чоловіком. Нехай він заступиться за нас перед вождем і ватажками:

— Я тобі друг, не бійся, — відповіла Жінка-Кроу. — Мій чоловік — ватажок, тож інші ватажки прислухаються до його слів.

Вона дістала з парфлечі червону ковдру і пояс, оздоблений голками дикобраза. Ковдру вона подарувала моїй матері, а пояс сестрі. Тоді-бо, сину мій, і зав’язалася моя дружба з Жінкою-Кроу, що триває і донині. Але чи міг я тоді знати, що на схилі літ ми житимемо з нею отут, разом із Сах-кві-ах-кі, в таборі мого народу?..

Коли ми повернулися додому, батько все ще сидів зажурений на своєму ложі. Ватажки, провівши переговори з начальником форту, розійшлися по вігвамах, але жоден не заглянув до батька, жоден не прислав запрошення викурити з ним люльку. Це не віщувало нам нічого доброго: якщо плем’я не захоче нас прийняти, якщо ватажки проженуть нас, то нам буде кінець. Воїни, котрі втратили друзів, рідних у боях із пікуні, вистежать нас і повбивають. Мати розповіла батькові про свою зустріч із Жінкою-Кроу і про те, що та пообіцяла допомогти нам. Він засміявся й сказав, що нам у нашому становищі жінки нічим не зарадять.

Минув довгий-предовгий день. Настав вечір, і коли ми, здавалося, вже втратили будь-яку надію здобути прихильність кроу, у вігвам зайшла Жінка-Кроу[23], а за нею її чоловік — рослявий, кремезний воїн із веселим лагідним обличчям. Нам він сподобався відразу.

Присівши коло батька на ложе із шкур, він сказав на мигах:

— Моя дружина переказала мені, що ви бажаєте жити разом з нами?

— Так, — відповів батько, — ми хочемо жити з кроу. Ми пішли від пікуні. Я маю на них велику образу.

— Гаразд, я допоможу вам, але поясни мені, чому ти покинув свій народ і відколи.

Батько посоромився казати про те, як його відшмагали, тому він розповів тільки, що посварився з ватажками, бо ті заборонили полювати на бізонів, а він порушив заборону. А ще повідав про наші лихі пригоди: про втрату талісманів і двох табунів, про те, як довелося покинути наші пожитки. Коли батько закінчив розповідь, прибув посланець від вождя кроу на ймення Бізонячий Горб. Вождь запрошував батька до свого вігвама.

— Я вже говорив із ним про тебе. Ходімо до нього, — сказав Плямиста Антилопа.

Вони пішли, а ми чекали їх дуже довго. Жінка-Кроу встигла розповісти про своє життя, про дружбу з Сах-кві-ах-кі. Та ось знадвору почулися кроки. Плямиста Антилопа погукав дружину, і вони пішли додому. Зайшов батько і переказав нам розмову у вігвамі вождя.

— Там зібралися всі ватажки племені, — почав він. — Мені довелося розповісти, чому я хочу жити з кроу і чому покинув пікуні. Потім вони довго радилися. Звичайно, мови їхньої я не розумів, але здогадувався, що троє відмовляються мене прийняти, а Плямиста Антилопа і сам вождь підтримують нас і решта до них схиляються. Кінець кінцем ті троє змушені були скоритися, і вождь пояснив мені на мигах — чудово розмовляв він на мигах: «Я і мої діти, що тут зібралися, кажемо тобі: ми не любимо пікуні, ведемо з ними війну, тебе ми не знаємо. Можливо, серце в тебе добре, і язик твій говорить правду. Невдовзі ми знатимемо, чи так це насправді. Можеш розіпнути вігвам у нашому таборі й полювати разом з нами. Коли ми побачимо, що ти людина добра, тоді ти станеш одним із кроу».

— Згадай, як люб’язно зустріли нас «черевані». Кроу не схожі на них, — почала мати. — Послухай-но, муже мій, і не сердься за те, що я тобі скажу: якщо ти любиш своїх дітей і мене, будь обережний. Тримай язик за зубами, не давай волі своєму гніву, коли ці люди зроблять щось тобі наперекір. Бо якщо ти зірвешся, — ми всі пропали.

Ми з Нітакі здивувалися, слухаючи, як відверто говорить із батьком мати, незважаючи на його запальну вдачу.