Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

— Одначе… мені щось таке визначити важко… я там, розумієте, не жив… Ото халепа! Навіть смішно…

Порошин, проте, вже не сміявся. Очі його були суворі і з гострим лихоманним блиском дивилися кудись далеко. Поблідлі вуста тремтіли.

Після хвилинних роздумів вірменин сказав:

— Гадаю, цих грошей вам вистачить… Я влаштую їхній обмін і вручу їх вам перед сном. А пізніше ви повернете мені мій зарібок.

— Може, потрібен вексель?

— Ні, я вам і так вірю. А ось одяг вам потрібен.

— Який одяг?

— Та через сотню років, гадаю, не у цій жакетці й вузеньких панталонах будуть ходити. Але я вам і тут допоможу. Моя дружина має на такий випадок запас.

Вірменин вийшов до покою дружини і виніс звідти картонне пудло з одягом, шкіряний мішечок, якусь дивну скриньку і невелику сковорідку.

— Оце вбрання, в якому парижани ходитимуть за сто років. А це майбутні гроші.

Він вийняв з пудла просторий шовковий напівжупан, або скоріше напівхалат яскравого, небаченого східного кольору, що сягав до колін, такі самі широкі панталони, ще яскравішу хустину на шию і м’якого солом’яного бриля, що скидався на парасолю. З мішечка він висипав жменю золотих монет з французьким написом на одному боці: «Рівність, свобода, братерство. Французька республіка 1968 р.», а на другому — із якимсь східним письмом, чи то арабським, чи єврейським.

— Дурниця! — сказав Порошин. — У французів ніколи не буде республіки… Вони за натурою монархісти, а за смаком — фетишисти… Та й ви ж ризикуєте. Якщо агенти Людовіка Бонапарта побачать у вас ці монети, то матимете клопіт з поліцією.

— Це вже моя справа.

Він роздмухав сковорідку з жаром і вийняв зі скриньки декілька чорних, лискучих, наче виточених з агату, зерен.

— Це пігулки. Ви їх проковтнете одну за одною… Тут рівно сім пігулок. Отже, ви, проспавши тут сім днів, рівно стільки ж днів проживете в наступному сторіччі… Зрозуміло вам? Але є ще одна умова. Не моя, а тих, хто зоставив нам оці зерна.

— Яка? Говоріть скоріше: не мучте, бо мене вже лихоманить.

— За кожен день життя в тому сторіччі ви одним роком менше проживете в цьому… Умова, вибачайте, не абияка, і я вас про це попереджую. Розважте наперед, ніж заснете.

— Давайте ваші пігулки, я згоден! — сказав, розпаленівши, юнак. — Не хочу відкладати.

Вірменин допоміг йому перевдягтися. Непомітно увійшла дружина і зашторила вікна, потім кинула на жар пахучу смолу бурштинової барви. В кімнаті відразу почав розповсюджуватися млосно-солодкий п’янкий запах.

— А що це за написи на звороті монети? — спитав Порошин. — З якого це дива у Франції карбуватимуть на національних грошах азійське письмо?

— Про це ви дізнаєтеся самі, коли проковтнете пігулки.

Порошин взяв на долоню зерна, зиркнув на них і швидко проковтнув одну за одною. Вірменин показав йому на ключ у дверях, карафку з водою, потім розкланявся і вийшов разом з дружиною.

«Подивимось, — подумав юнак, замикаючи за ними двері: — Якщо спробували обдурити, я їм цього не подарую. Про все розголошу в газетах».

Він підійшов до столу, випив махом склянку води і визирнув у вікно на майдан Трона. Сутеніло. Сонце останніми променями золотило дахи, колони з погруддями королів, водограй і гілля старих каштанів. Незрозуміла чарівлива знемога охопила Порошина. «Ні, не піддамся! Наперекір не засну і подивлюся, що буде!» — сказав собі він, крокуючи туди й назад м’яким килимом.

Чи довго так ходив, згодом пригадати не міг. Підійшовши до вікна, знову визирнув на майдан і протер очі — майдан Трона наче затягло імлою. Порошин сів на канапу й схилив голову. «Та що це зі мною? Я мало не дрімаю!» А за хвилину уже не міг боротися з сонливістю й таки ліг і заснув.

«…Ні, чорт забирай, не засну! Не засну за жодні скарби світу!» — шепотів Порошин, намагаючись побороти солодкий сон. Це йому начебто вдалось. Він став і підійшов до вікна. Що за диво? То й же самий майдан Трону, ті ж колони з погруддями, водограй і каштани — але мовби й не ті. Сонце било скісними фантастичними жовто-рожевими променями. Пахло п’янкими лілеями, конваліями й акацією. Голова кружеляла, наче весною. Вулиці вирували народом. На балконах і в вікнах лопотіли веселі прапори і знамена. Либонь, настало яке свято. Восьми— й десятиповерхові будинки знизу до верху були обвішані хромолітографічними картинами на зразок вивісок. Не чутно було ні звуку підків, ні коліс. Дивного виду екіпажі, кількаповерхові омнібуси, карети, барвисті паланкіни рухалися серед залитої асфальтом площі на оббитих гутаперчевими шинами колесах — так принаймні подумав Порошин — і по гутаперчевих рейках, а головне — без допомоги коней і пару. «Мабуть, за допомогою стиснутого повітря! — здогадався юнак. — І скільки ж тут грамотних, скільки охочих до читання газет!» І справді, всі пасажири сиділи з розгорнутими газетами… За площею виднілася частина нової міської стіни, що оточувала Париж. Простим оком можна було розгледіти, що на стіні крокувала в дивнім довгім вбранні озброєні вояки, а над вежою майоріло червоне знамено з зображенням жовтого дракона.

— Що за кумедія — дракон! — здивувався Порошин. — І звідки в Парижі дракон? Наче уві сні, хоча я вже не сплю…

Охоплений цікавістю, Порошин спустився на вулицю.

Опинившись на асфальтованій на зразок узорного паркету бруківці, він перш за все переконався, що перебував справді серед тих же знайомих йому парижан: жвава французька балачка, веселі вигуки, жарти, азбука написів на вивісках — все доводило, що це таки Париж. Але як, із ким і про що йому заговорити? Адже він із далекого дев’ятнадцятого, і ці люди відразу його розпізнають або просто, не зрозумівши, візьмуть за божевільного, підозрілого та ще, чого доброго, арештують, зачинять у в’язниці. Що в нього з ними спільного? І як ці нові люди зустрінуть його спосіб розмови, звороти думки, словниковий запас?» Треба спитати книгарню, чи книгозбірню, а ще краще кафе-ресторан!» Там він сам без чиєїсь допомоги довідається про нове життя… А проте ні, не буде він нікого запитувати. І Порошин рушив на пошуки кав’ярні, а знайшовши, взяв зі столу газету «Геній XX віку» і, сівши в куточку, почав читати.

Що далі він читав, то більше мигтіли в його очах різноманітні дивиса: розклад підземних поїздів між Англією та Францією, експедиція зі всеслов’янського порту Константинополя в центральне море Африки, що було