Ден Браун - Цифрова Фортеця

Бекер знав, що за кілька секунд нападник знову заторохтить черевиками, щодуху збігаючи вниз. І цього разу неодмінно побачить на підвіконні пальці.

Заплющивши очі, Бекер став підтягуватися. Він розумів, що від смерті його може врятувати лише диво. Його пальці насилу справлялися з дедалі більшим навантаженням. Він поглянув униз повз свої ноги, що теліпалися в повітрі. Висота падіння з довжину футбольного поля. Шансів вижити не було. Біль у рані обпікав усе сильніше. Ось угорі загупали кроки — гучні кроки людини, що стрибками мчала сходами вниз. Бекер заплющив очі. Тепер або ніколи. Стиснувши зуби, він смикнувся вгору.

Коли він різко підтягнувся на руках, шорсткий камінь боляче шкрябонув йому зап’ястя. Кроки швидко наближалися. Бекер відчайдушно вхопився за підвіконня зсередини, намагаючись надійніше обхопити кам’яну плиту, і відштовхнувся ногами. Тіло наче свинцем налилося, немов хтось смикав знизу за мотузку, прив’язану до його ніг. Відчайдушно опираючись вазі, що тягнула його донизу, Бекер допомагав собі ліктями. Тепер його добре було видно у вікно: він встромив у його отвір голову, як людина на гільйотині. Ось його тулуб звісився в прохід. Кроки наближалися. Бекер вхопився за край отвору — й одним ривком пропхнув у нього своє тіло, важко вдарившись при падінні об сходи.

Гулогот відчув, як тіло Бекера впало на підлогу просто під ним. І стрибонув уперед, націливши пістолет. Збоку в поле зору випливло вікно. «Він — тут!» Кинувшись до зовнішньої стіни, Гулогот націлив пістолет на сходи. Ноги Бекера щойно зникли за поворотом. Гулогот спересердя вистрілив, і куля зрикошетила вниз по сходовому колодязю.

Убивця кинувся навздогін за своєю жертвою, тримаючись зовнішньої стіни, щоб мати найширший кут обзору. Сходи випливали йому назустріч по кривій лінії, і Бекер увесь час примудрявся триматися за поворотом, на відстані сто вісімдесят градусів, щоб його не було видно. Бекер біг під внутрішньою стіною, зрізуючи кут і одним стрибком долаючи по чотири-п’ять сходинок. Та Гулогот не відставав. Для ліквідації Бекера потрібен лише один постріл. Ось він уже наздоганяє його. Гулогот знав, що навіть коли Бекеру вдасться добігти до підніжжя сходів, тікати буде нікуди: він вистрелить втікачеві у спину, коли той бігтиме через відкритий дворик.

Відчайдушна гонитва гуркотіла по спіралі вниз.

Щоб підвищити швидкість, Гулогот змістився під внутрішню стіну. Він відчув, що наздоганяє. Щоразу, коли вони пробігали повз вікно, він бачив Бекерову тінь. Нижче. Іще нижче. По спіралі. Здавалося, Бекеру вже ледь-ледь вдавалося зникнути за поворотом. Одним оком Гулогот слідкував за його тінню, а другим — за сходами. Гулогот по тіні Бекера побачив, як той спотикнувся. Зробивши несамовитий кидок ліворуч, він немов обернувся в повітрі й полетів назад — до центру сходового колодязя. Гулогот стрибонув уперед.

«Попався!»

Раптом на сходах перед Гулоготом блиснула сталь. Щось різко вистромилося з-за рогу, мов шпага на рівні його щиколоток. Гулогот спробував зміститися ліворуч, та було надто пізно. Предмет опинився поміж його щиколотками. Ступня, що рухалася ззаду, перечепилася через той сталевий предмет, завдавши удару Гулоготу по гомілці. Руки кілера інстинктивно злетіли догори, шукаючи опори, але знайшли тільки порожнечу. Він злетів у повітря, на льоту перевертаючись на бік. Про-літаючи вниз, він побачив Бекера: той лежав на животі, простягнувши вперед руки, у яких тримав довгий канделябр. Саме через нього й перечепився кілер.

Перед тим як із хряскотом впасти на сходи, Гулогот ударився об зовнішню стіну. Приземлившись на сходи, він полетів шкереберть униз. Його пістолет заторохтів по сходах, а тіло сторчма покотилося сходами й зупинилося тільки тоді, коли зробило п’ять повних обертів навколо вежі. До виходу він не дотягнув лише дванадцять сходинок.

РОЗДІЛ 101

Девід Бекер ще ніколи в житті не тримав у руках пістолет, але тепер довелося. Скрючене й спотворене тіло Гулогота лежало перед ним у темряві на сходах Гіральди. Девід притиснув ствол револьвера до скроні нападника й обережно став біля нього навколішки. Найменший порух — і він вистрелить. Та поруху не трапилося: Гулогот був мертвий.

Бекер кинув пістолет і в знемозі опустився на сходи. Уперше за багато-багато років він відчув, як на очі набігають сльози. Зусиллям волі він змусив себе не плакати. Він знав, що час виливати емоції настане пізніше, а тепер треба повертатися додому. Бекер спробував підвестися, але втома пришпилила його до землі, він навіть рукою не міг поворухнути. Так він, виснажений, і сидів на кам’яних сходах.

Байдужим поглядом Девід придивився до спотвореного тіла, що лежало перед ним. Очі убивці скляніли, уставившись у порожнечу. Дивно, але його окуляри чомусь вціліли. «Дивні якісь окуляри», — подумав Бекер, побачивши, що від їхніх завушників тягнуться дротики до якогось невеличкого пристрою на ремені. Та він був надто стомлений, щоб розбиратися.

Сидячи сам-один на сходах і збираючись із думками, Бекер знічев’я поглянув на перстень на своєму пальці. Його зір уже дещо прояснився, і професор зміг нарешті прочитати гравірований напис. Як він і підозрював, напис зроблено не англійською.

Бекер довго вдивлявся в гравірування, а потім нахмурився: «Невже через це варто вбивати?»

Коли Бекер вийшов із Гіральди у дворик, ранкове сонце вже сліпило щосили. Біль у боці трохи вщух, а зір повертався до норми. Він трохи постояв, вдихаючи запаморочливий аромат апельсинових квітів. А потім неквапливо рушив через двір.

Він поволі віддалявся від вежі, аж раптом біля нього різко загальмував якийсь мікроавтобус, звідки вискочило двоє молодих чоловіків, вдягнених у військову форму. Вони рушили до Бекера з жорсткою точністю добре налагоджених машин.

— Ви — Девід Бекер? — суворо спитав один із них.

Бекер зупинився, як укопаний, ошелешений тим, що ці люди знають, як його звати.

— А ви... ви — хто?

— Будь ласка, ходімо з нами. Негайно.

У цій зустрічі було щось нереальне, щось таке, від чого нервові закінчення Бекера знову почало поколювати. Він мимоволі позадкував.

Нижчий на зріст чоловік втупився в Бекера крижаним поглядом.

— Не туди, містере Бекер, а сюди. Негайно.

Бекер повернувся й кинувся був бігти. Та встиг зробити лише один крок. Один із незнайомців витягнув зброю. Пролунав постріл.

Пекучий біль гострим списом пронизав Бекеру груди й рикошетом вдарив у голову. Пальці його заклякли — і він упав.

За мить усе поглинула темрява.

РОЗДІЛ 102

Діставшись до підлоги «Транскоду», Стретмор зійшов із вузеньких сходів і ступив у воду, якої вже набралося з дюйм завглибшки. Поряд здригався велетенський комп’ютер. Крізь клуби пари краплі конденсату падали, наче рясний дощ.