Ю. Несбе - Пентаграма

вхопився за антену обома руками й підтягнувся. Підібрав під себе ноги і щосили притиснув гумові підошви до черепиці. Дощ злісно хльостав по обличчю, але Харрі все ж таки дістався гребеня, сів на нього, витягнувши ноги по схилах даху й відсапався. Антена внизу склалася мало не навпіл – комусь сьогодні доведеться сильно постаратися, щоб подивитись увечері «Такт за тактом».

Дочекавшись, поки серце заспокоїться, Харрі підвівся й невпевнено продовжив свій шлях, поки не обнявся з флюгером.

Терасу Барлі було врізано в дах, і він із легкістю сплигнув на теракотову плитку. Звук бризок від його стрибка не був чутний на фоні шуму та плескоту води в переповненій ринві.

Стільців на терасі не було. У кутку стояв чорний і холодний гриль. Але двері на терасу залишалися відчиненими.

Харрі підібрався до неї і прислухався.

Спочатку він чув тільки, як дощ барабанить по даху, але, коли обережно переступив поріг і проник у квартиру, до вух донісся інший звук. Теж вода, але у ванній на нижньому поверсі. Душ. Ну, хоч зараз поталанило. Харрі намацав шпатель у кишені наскрізь мокрого піджака. Голий і неозброєний Барлі куди більш райдужна перспектива, ніж озброєний, якщо, звичайно, у Віллі ще залишався пістолет, який Свен у суботу доставив у Фрогнер-парк.

Двері в спальню були прочинені. Поряд із ліжком лежав короткий саамський ніж із ящика для інструментів. Харрі підкрався до дверей і заглянув усередину.

У кімнаті було напівтемно, єдиним джерелом світла була лампа на нічному столику. Харрі став у ногах ліжка і насамперед поглянув на стіну, де висів портрет усміхнених Лісбет і Віллі під час їхньої весільної подорожі. Вони стояли на тлі величної старовинної будівлі та кінної статуї. Тепер Харрі знав, що це не Франція. Свен сказав, що кожна хоч трохи освічена людина мусить упізнати статую всенародно улюбленого чеського героя Вацлава[30] перед Національним музеєм на Вацлавській площі в Празі.

Звикнувши до напівтемряви, Харрі перевів погляд на ліжко – і завмер: перестав дихати і застиг нерухомо, як сніговик. Ковдра валялася на підлозі, простирадло було наполовину стягнуте, так що був видний шматок синього матраца. На ліжку спиною вгору лежала гола людина, злегка підвівшись на ліктях і дивлячись на світлу пляму від настільної лампи.

Дощ дав останній дріб по даху і різко закінчився. Людина на ліжку, очевидно, не чула, як Харрі ввійшов до кімнати, але тут виникла проблема. Звичайна проблема для сніговика в липні. З нього почало капати. Вода тихенько струмувала з піджака на підлогу – Харрі цей звук здавався голоснішим за канонаду.

Людина на ліжку насторожилась і обернулася. Спочатку повернула голову, потім усе своє голе тіло.

Першим, на що Харрі звернув увагу, був збуджений статевий орган, що коливався туди-сюди, як метроном.

– Ох ти! Харрі! – вигукнув Віллі Барлі. У його голосі водночас прозвучали переляк і полегшення.

Розділ 41

Понеділок. Хепі-енд

– Добраніч.

Ракель поцілувала Олега в лоб і ретельно укутала в ковдру. Потім спустилася вниз, сіла на кухні й почала дивитися на дощ за вікном.

Їй подобалося, коли йде дощ. Повітря ставало чистішим. Змивалось усе старе. Оновлення – ось що потрібно. Почати спочатку.

Вона підійшла до вхідних дверей і впевнилася, що вони замкнуті. Втретє за вечір. Чого, власне кажучи, вона боялася?

Увімкнула телевізор. Ішла якась музична передача. Троє сиділи за одним роялем і всміхались одне одному. «Як маленька сім’я», – подумала Ракель.

Повітря розірвало ударом грому, і вона здригнулася.

– Як ти мене налякав! – Віллі Барлі похитав головою, і його дітородний орган повторив той же рух.

– Можу припустити, – сказав Харрі. – Я ж увійшов через терасу.

– Ні, Харрі. Не можеш.

Віллі перегнувся через край ліжка і, підібравши з підлоги ковдру, вкутався.

– А я-то думав, ти в душі.

Віллі похитав головою і зробив невизначену гримасу:

– Не я.

– А хто?

– У мене відвідувач…ка. – Він із усмішкою кивнув на стілець, на якому лежали замшева спідниця, чорний ліфчик і панчоха з еластичним краєм. – Самотність робить нас, чоловіків, слабкішими. Чи не так, Харрі? Ми шукаємо втіху там, де можемо її знайти. Одні – в пляшці. Інші… – Віллі знизав плечима. – Ми ж свідомо припускаємося помилок, хіба ні? І звичайно, Харрі, совість у мене нечиста.

Очі Харрі звикли до напівтемряви, і він помітив на щоках Віллі мокрі смужки від сліз.

– Харрі, обіцяй, що нікому не розповіси. Це був невірний крок.

Харрі підійшов до стільця, перекинув самотню панчоху через спинку і сів.

– А кому я можу це розповісти, Віллі? Твоїй дружині?

Кімнату несподівано освітило блискавкою, услід за цим донеслися гуркоти грому.

– Так чого ти прийшов?

– Гадаю, ти знаєш, Віллі.

– Скажи вже.

– Ми прийшли забрати тебе.

– Чому «ми»? Ти ж сам.

– З чого ти взяв?

– Твій погляд. Рухи. Я знаю людей, Харрі. Ти проникаєш до мене, стараючись зробити це непомітно й несподівано. Коли полюють зграєю, так не поводяться, Харрі. А чому ти сам? Де інші? Хто-небудь знає, що ти тут?

– Це не має значення. Припустимо, я сам. Однаково ти постанеш перед судом за вбивство чотирьох людей… – Віллі приклав палець до губ, немов обмірковуючи почуте, поки Харрі називав імена: – Маріус Веланн, Камілла Луен, Лісбет Барлі, Барбара Свендсен.

Деякий час Віллі дивився в нікуди. Потім повільно кивнув і відняв палець від губ:

– Як ти здогадався, Харрі?

– Зрозумів, навіщо все це робилося. З ревнощів. Ти ж хотів помститись їм обом? Коли дізнався, що Лісбет зустрічалася зі Свеном Сівертсеном, коли ви їздили у весільну подорож у Прагу.

Віллі заплющив очі й закинув голову. Матрац булькнув.

– Я не відразу зрозумів, що вашу з Лісбет фотографію було зроблено в Празі, але сьогодні мені поштою прийшла інша празька фотографія – з тією ж статуєю.

– І тоді все стало ясно?

– Ну… Спочатку я відігнав від себе цю версію як абсурдну. Потім у ній почав простежуватися здоровий глузд – наскільки це поняття взагалі застосовне до таких маячних вчинків. Виявилося, велокур’єр-убивця зовсім не сексуальний маніяк. Він розіграв цілу п’єсу, щоб злочини мали вигляд серії, а вбивцею визнали Свена Сівертсена. Тільки одна людина могла поставити такий спектакль – професіонал. Людина, для якої театр – робота і пристрасть.

Віллі розплющив одне око:

– Якщо я правильно зрозумів, ти вважаєш, що ця людина вирішила вбити чотирьох, аби помститись одному?

– Із п’яти вказаних жертв тільки троє були вибрані випадково. Ти влаштував усе так, аби здавалося, ніби місця злочинів визначила випадково намальована пентаграма. Але насправді пентаграма