Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

опівдні. Я йшов до нього без жодних лихих намірів і, присягаюся, якщо й тремтів, то тільки через збудження. Альваро розповів мені все, що зміг з’ясувати. Я із задоволенням переконався, що він і гадки не має про прихований напис, і, звичайно, не став утаємничувати його в цю справу. Все було добре, поки він не заговорив про тебе. І тоді, принцесо, диспозиція цілком змінилася…

— У якому сенсі?

— В усіх.

— Мене цікавить, що сказав Альваро про мене.

Сесар засовався в кріслі, наче йому було незручно сидіти, і по паузі знехотя відповів:

— Твій прихід його глибоко вразив… Або принаймні він дав це зрозуміти. Я збагнув, що ти небезпечно зачепила старі почуття і що Альваро був не від того, щоб розпочати все спочатку. — Антиквар спохмурнів і помовчав. — Мушу визнати, Хуліє, це роздратувало мене так, що ти навіть не уявляєш. Альваро занапастив два роки твого життя, а я сидів навпроти й мусив вислуховувати, як він наміряється знову безсоромно вдертися в нього… Я напрямки зажадав, аби він дав тобі спокій. Він глянув на мене як на старого надокучливого гомика, і тут почалась колотнеча. Не вдаватимусь у подробиці, скажу лише, що виглядало це вельми прикро. Він звинуватив мене, що я лізу не у свою справу.

— І він мав рацію.

— Ні. Ти — моя справа, Хуліє. Настільки моя, що важиш для мене більше за все на світі.

— Не кажи дурниць. Я ніколи б не розпочала все спочатку з Альваро.

— Я не певен щодо цього. Я чудово знаю, що значив для тебе цей негідник… — Антиквар глузливо посміхнувся, мовби привид Альваро, вже незагрозливий, перебував тут і дивився на них. — І тоді, поки ми сварилися, я відчув, що в мені закипає давня ненависть; вона вдарила мені в голову, як твоя підігріта горілка. Це, дівчинко, була така ненависть, якої я ще ніколи не відчував: глибока, безмірна, чарівно латинська ненависть. Тож я підвівся й, мабуть, повівся дещо нестримано, вдавшись до добірної базарної лайки, яку зазвичай приберігаю для виняткових випадків… Спершу цей вибух гніву його нібито здивував. Потім він запалив люльку й засміявся мені в обличчя. Заявив, буцімто це через мене твої з ним стосунки зайшли в глухий кут. Мовляв, це я винен, що ти так і не подорослішала. Мовляв, моя хвороблива та нав’язлива присутність у твоєму житті завжди заважала тобі жити власним життям. «А найгірше те, — додав він, дошкульно посміхаючись, — що в глибині душі Хулія завжди була закохана в тебе, бо ти уособлював для неї батька, якого вона майже не знала… І це триває досі». Сказавши таке, Альваро сунув руку до кишені брюк, посмоктав свою люльку й глянув на мене крізь хмару диму. «Ваш зв’язок, — підсумував він, — це просто недовершене кровозмішення… На щастя, ти гомосексуаліст».

Хулія заплющила очі. Останню фразу Сесар проказав так, що вона немов зависнула в повітрі, а тоді замовк, і присоромлена, збентежена дівчина не наважувалася урвати цю мовчанку. Коли вона нарешті насмілилася глянути на нього, антиквар стенув плечима, так, ніби хотів сказати, що відповідальність лежала вже не на ньому, за те, що він мав іще розповісти.

— Цими словами, принцесо, Альваро підписав собі смертний вирок… Він і далі спокійно курив, сидячи переді мною, але насправді був уже мертвий. Не через те, що він сказав, — зрештою, це була його думка, яка заслуговувала на повагу, як будь-яка інша, — а тому, що його оцінка відкривала мені мене самого, ніби він щойно відсунув завісу, яка протягом років затуляла від мене дійсність. Можливо, тому, що він підтверджував ті гадки, які я відганяв геть, у найвіддаленіший, найтемніший закапелок своєї свідомості, ніяк не бажаючи пролити на них світло розуму та логіки…

Він замовк, наче загубив нитку бесіди, і нерішуче подивився спершу на Хулію, а тоді на Муньйоса. Потім посміхнувся якось двозначно — боязко й злостиво водночас — і знову підніс склянку до губ та відсьорбнув маленький ковток.

— І тоді я раптом відчув осяяння, — Хулія завважила, що рух, який Сесар зробив, коли пив, стер з його губ цю двозначну посмішку. — І перед моїми очима — о диво! — наче у чарівних казках, виник довершений план. Кожна деталь із тих, що досі були розрізненими, знайшла належне їй місце й точний відтінок. Альваро, ти, я, картина… Цей план був пов’язаний також із темною стороною мене самого, з далеким відлунням, забутими відчуттями, приспаними пристрастями… За лічені секунди все окреслилося, немов гігантська шахівниця, на якій кожна людина, кожна думка, кожна ситуація мали відповідний символ, уособлюючись у певній фігурі, і своє точне місце в часі та просторі… Це була Партія з великої літери, видатна гра усього мого життя. І твого також. Бо там було все, принцесо: шахи, пригода, любов, життя та смерть. І наприкінці підносилася ти — вільна від усього й від усіх, чарівна та досконала, відбита у найчистішому дзеркалі — зрілості. Ти повинна була зіграти в шахи, Хуліє; це було неминуче. Ти повинна була вбити нас усіх, щоб нарешті зробитися вільною.

— Святий Боже…

Антиквар заперечливо похитав головою.

— Бог тут ні до чого… Присягаюся, коли я наблизився до Альваро й ударив його в потилицю попільничкою з вулканічного скла, що стояла у нього на столі, я вже не ненавидів його. Це була лише неприємна формальність. Прикра, але необхідна.

Сесар уважно, з цікавістю подивився на свою праву руку. Здавалося, він намагався оцінити, наскільки здатні спричинити смерть ці довгі бліді пальці з добре доглянутими нігтями, які зараз із такою елегантною байдужістю тримали склянку з джином.

— Він упав, як лантух, — незворушно додав антиквар, закінчивши цей огляд. — Заточився й навіть не застогнав, усе ще з люлькою в зубах. Потім, коли він уже лежав на підлозі… Одне слово, щоб бути певним, що він таки помер, я завдав ще одного удару, цього разу краще прорахованого. Зрештою все треба робити добре або не робити зовсім… Що було далі, ти знаєш сама: душ і все інше — це тільки мистецькі мазки. «Brouillez les pistes»[37], — казав Арсен Люпен… Хоча Менчу, упокой Господь її душу, напевне, приписала б ці слова Коко Шанель. Бідолашна… — Сесар відсьорбнув маленький ковток у пам’ять про Менчу й знову втупив погляд у порожнечу. — Я стер свої відбитки пальців носовичком, а попільничку про всяк випадок прихопив із собою й жбурнув до якогось баку для сміття далеко звідти… Не випадає таке казати, принцесо, але як для першого разу мій мозок