Ренсом Ріггз - Бібліотека душ

щоб струсити з неї речовину. Якщо глек був пекучо крижаним, то можна лише уявляти, якою холодною була та синя рідина.

— Як шкода, — промовив Коул. — Я б хотів поєднати цю душу з іншими обраними.

— Асвіндан, — повторив Бентам. — Корінь — свінд. Тобто «зсихатися». Радій, брате, що ти не випив цієї.

Коул спохмурнів.

— Ні. Ні, я певен, що я правий.

— Не правий, — сказала пані Сапсан.

Він метнув блискавичний погляд спершу на брата, потім на неї, переляканий, підозріливий, неначе зважував можливість, чи не змовилися вони проти нього. Та потім наче заспокоївся.

— Це лише перша кімната, — сказав він. — Найкращі душі зберігаються далі, я цього певен.

— Погоджуюсь, — сказав Бентам. — Щодалі, то старіші душі ми знаходитимемо, а що старіша душа, то вона могутніша.

— А потім ми дістанемося самісінького серця цієї гори, — додав Коул, — і зжеремо його.

* * *

Приставивши дула до ребер, нас змусили зайти в одні з чорних дверей. Наступна кімната дуже нагадувала попередню: зі стільником заглибин у стінах і дверима, що вели в темряву. Проте в ній не було вікон, і на запорошеній підлозі лежав лише одинокий навскісний промінь післяполуденного сонця. Денне світло залишалося в нас позаду.

Коул наказав Еммі розпалити вогонь. Мене змусив оглянути вміст стін. Я слухняно відрапортував про три глечики, але мого слова йому було недостатньо: він примусив мене постукати по кожному нігтем, щоб довести, що вони справді там, і пошарудіти рукою в десятку порожніх западин, аби перевірити, що вони порожні.

Далі він змусив мене їх прочитати. Хеолстор. Унґе-сеуєн. Меаґан-вундор. Ці слова нічого не означали для мене й викликали його невдоволення.

— Душі нікчемних рабів, — пожалівся він Бентамові. — Якщо ми хочемо бути королями, нам потрібні душі королів.

— Тоді вперед, — сказав Бентам.

Ми занурилися в плутаний лабіринт печер, якому, здавалося, кінця-краю не буде. Від денного світла залишився тільки спогад, підлога неухильно йшла вниз. Повітря ставало все холоднішим. Переходи, мов кровоносні судини, відгалужувалися кудись у темряву. Коул ішов, наче керуючись якимось шостим чуттям, упевнено звертав направо чи наліво. Він був безумцем, відверто божевільним, і я не мав сумнівів, що він нас заведе кудись так, що ми заблукаємо; навіть якщо зуміємо від нього втекти, то можемо довіку бродити в пастці цих печер.

Я спробував собі уявити, які бої розгорталися за право володіти цими душами, як стародавні титани-дивні вступали в битви серед гострих скель і долин Абатона, але картинка, що виникала в свідомості, занадто лякала. Усе, про що я міг думати, — як це жахливо, бути ув’язненим тут без світла.

Що далі ми просувалися, то більше глечиків стояло у стінах. Складалося таке враження, що мародери вже давно пограбували крайні кімнати, але всередину лабіринту заходити не стали — щось їх зупинило. Напевно, здоровий інстинкт самозбереження. Коул гавкав на мене, щоб я повідомляв йому новини, але вимагати розказувати, які заглибини зайняті, а які порожні, перестав, і лише коли-не-коли просив прочитати напис на глечику. Він хотів уполювати більшу дичину і, здавалося, вирішив, що в цій частині Бібліотеки є мало вартісного для нього.

У повній тиші ми простували далі. Кімнати ставали дедалі більшими й по-своєму величними: стелі здіймалися все вище, стіни ширшали. Тепер глечики були скрізь, у кожній заглибині, тотемними стовпами височіли в кутках, були засунуті в кожну щілину і шпарину. Від холоду, яким вони струмували, повітря ставало зимним. Тремтячи, я обхопив себе руками. Віддих виходив з рота парою, і знову не давало спокою тривожне відчуття, що за нами стежать. Ця так звана Бібліотека була величезним підземним світом, катакомбами та сховком для другої душі всіх дивних, які населяли землю до початку останнього тисячоліття. Їх були сотні тисяч. Це велетенське скупчення душ чомусь тиснуло на мене: здавлювало мозок і легені, тож я мав таке відчуття, що потроху тону в морських глибинах.

І я бачив, що не лише я почуваюся незатишно. Навіть вартові — й ті стали лякливими. Вони підскакували від найменшого шуму й постійно озиралися через плече.

— Ти це чув? — спитав мій.

— Голоси? — сказав інший.

— Ні, вода, наче вода десь шумить…

Поки вони перемовлялись, я мигцем позирнув на пані Сапсан. Чи було їй страшно? Ні. Здавалося, вона вичікує слушної миті, чекає й спостерігає. Мене це трошки заспокоїло, а ще те, що вона вже давно могла перекинутися на пташку й полетіти геть від своїх викрадачів, але не зробила цього. Поки ми з Еммою в полоні, вона лишатиметься з нами. Та, можливо, річ була не лише в її інстинктивному бажанні захищати. Може, в неї був план.

Повітря все холоднішало, і піт, що виступив на моїй шиї, помалу перетворювався на крижану воду. Ми йшли через кімнату, де було стільки глечиків, що мені доводилося скакати на одній нозі, щоб їх не поперекидати, хоча всі інші просто проходили крізь них. У мене виникло відчуття, що мене душать мертві. Увесь простір тут був заповнений ними, як на залізничній платформі в годину пік, на Таймс-сквер у новорічну ніч — і вся публіка стояла з непорушними обличчями та відвислими щелепами й вирячалася на нас, невдоволена, що ми прийшли. (Я не те щоб це бачив, але відчував.) Зрештою навіть Бентам не витримав.

— Брате, стривай, — задихано мовив він, відтягуючи Коула за плащ іззаду. — Не думаєш, що ми вже достатньо далеко зайшли?

Дуже повільно Коул розвернувся до нього. Його обличчя рівномірно розділилося на дві половини: одна палахкотіла вогнем, друга ховалася в тіні.

— Ні, не думаю, — проказав він.

— Але душ, які є тут, має вистачити…

— Ми ще його не знайшли, — різким, знервованим голосом відповів Коул.

— Знайшли що, сер? — наважився спитати мій охоронець.

— Коли побачу, я зрозумію! — відрубав Коул.

А потім раптово звеселів й побіг уперед, у пітьму.

— Сер! Зачекайте! — кричали йому навздогін вартові, штовхаючи нас за ним.

Коул ненадовго пропав з вигляду, та потім знову з’явився — на іншому кінці зали, яку освітлював стовп кволого синього сяйва. Він стояв у його ореолі й на щось дивився, немов загіпнотизований. Коли ми порівнялися з ним і завернули за ріг, то побачили, що це: довгий тунель, осяяний лазуровим світлом. Ним палахкотів квадратний прохід, що відкривався на протилежному його кінці. А ще до моїх вух долинав якийсь невиразний звук — наче шуміла вода.

Заплескавши в долоні, Коул аж заухкав.

— Господи, ми вже близько!

Як одержимий, він бігцем припустив уздовж коридору, і ми змушені були, перечіпаючись, бігти слідом. А коли наблизилися до краю, то світло, яке нас огорнуло,