Крістін Ханна - Соловей

Вони пройшли повз церкву до монастиря. Орден сестер святого Йосипа започаткували в 1650 році шестеро жінок, які просто хотіли допомагати бідним. З часом кількість його членів по всій країні зросла до кількох тисяч. Так було, поки після Французької революції держава не заборонила релігійні організації. Деякі з шести сестер — засновниць ордену за свою віру стали мученицями: їх було страчено на гільйотині.

В’янн підійшла до дверей абатства й постукала важким залізним молотком.

— Чому ми тут? — схлипував Жан-Жорж. — Моя мама тут?

— Тс-с-с!

Двері відчинила черниця в білому апостольнику й чорному каптурі.

— А, це ти, В’янн, — сказала вона з усмішкою.

— Сестро Агато, я хочу поговорити з настоятелькою, якщо це можливо.

Сестра відступила. Її вбрання сягало підлоги.

— Зараз пошукаю її. Ви почекаєте в садку?

В'янн кивнула.

— Дякую.

Вона з Жан-Жоржем ішла холодним монастирем. У кінці коридору вони звернули ліворуч і опинилися у великому саду. Трава під ногами замерзла. Фонтан із мармуровими лев’ячими головами правив за декор. Де-не-де стояли кам’яні лави. В’янн присіла на одну з холодних лав, укритих від дощу, і посадила поруч хлопчика.

Довго чекати не довелося.

— В’янн, — сказала паніматка, тягнучи поділ своєї спідниці по траві. Її пальці стискали велике розп’яття, яке на ланцюжку звисало з її шиї. — Рада тебе бачити. Давно ти не заходила. А хто цей юнак?

Дитя поглянуло на неї.

— Моя мама тут?

В’янн та настоятелька зустрілися поглядами.

— Його звуть Жан-Жорж Руаль, матінко. Я хотіла б поговорити з вами віч-на-віч.

Паніматка плеснула в долоні. Поруч з'явилася молода черниця, яка забрала хлопчика. Коли вони лишилися самі, настоятелька сіла біля В’янн.

В'янн не могла впорядкувати своїх думок, тож запала тиша.

— Мені шкода твою подругу Рейчел.

— Як і багатьох інших, — відповіла В’янн.

Матінка кивнула.

— По радіо ми чули жахливі речі про те, що коїться в таборах.

— Може Всевишній…

— Він мовчить, — промовила матінка: у її голосі вчувалося розчарування.

В’янн глибоко вдихнула.

— Елен Руаль та її старшого сина сьогодні депортували. Жан-Жорж тепер сам. Його мати… залишила дитину мені.

— Залишила тобі? — матінка замислилася. — Небезпечно тримати вдома дитину з родини євреїв, В’янн.

— Я хочу захистити його, — прошепотіла вона.

Настоятелька глянула на неї. Вона мовчала так довго, що страх В’янн почав пускати коріння.

— І що ти збираєшся робити? — спитала вона нарешті.

— Сховаю його.

— Де?

В’янн мовчки дивилася на матінку.

Обличчя настоятельки зблідло.

— Тут?

— Притулок. Кращого місця не знайти.

Матінка встала і знову сіла. Потім знову підвелася. Її руки потяглися до розп’яття. Нарешті жінка повільно присіла. Вона розправила плечі й випростувалася: рішення було прийняте.

— Дитині потрібні документи. Свідоцтво про хрещення. Це я… зможу дістати, але посвідчення особи…

— Я дістану його, — сказала В’янн, хоч не мала жодного уявлення, як це зробити.

— Ти ж знаєш, що переховувати євреїв незаконно. Тебе депортують. Якщо пощастить. А останнім часом у Франції не щастить нікому.

В’янн кивнула.

Настоятелька мовила:

— Я візьму хлопчика. І я… могла б знайти місце для інших дітей з єврейських родин.

— Для інших?

— Звичайно, є й інші, В’янн. Я поговорю з одним знайомим, який працює у Фонді допомоги дітям. Думаю, він знає чимало родин і дітей, які переховуються. Я скажу, щоб він чекав на тебе.

— На мене?

— Тепер ти про це подбаєш. І якщо ми вже ризикуємо життями заради однієї дитини, то можемо спробувати врятувати більше. — Настоятелька швидко звелася на ноги й узяла В’янн під руку. Жінки рушили уздовж саду. — Ніхто не повинен нічого знати. Дітей потрібно навчити правильно поводитися і знайти для них документи, які пройдуть інспекцію. До того ж ти маєш влаштуватися тут на роботу. Може, учителькою. На неповний день. Це дасть нам змогу платити тобі трохи грошей і пояснить, що ти робиш тут із дітьми.

— Добре, — сказала В’янн. Вона тремтіла.

— Не бійся, В'янн. Ти чиниш правильно.

У цьому вона не сумнівалась, але все одно була нажаханою.

— От що вони з нами зробили. Ми боїмося власної тіні. — Вона глянула на паніматку. — То що мені робити? Приходити до наляканих голодних жінок і просити віддати мені їхніх дітей?

— Запитуй, чи вони бачили, як їхніх друзів гнали на потяги і кудись везли. Питай у них, на що вони готові піти, щоб урятувати дітей від такої долі. А тоді хай кожна сама вирішує.

— Не уявляю, як прийняти таке рішення. Хтозна, що робила б я, якби мені запропонували віддати Софі й Даніеля незнайомцеві.

Настоятелька нахилилася ближче.

— Я чула, один із тих жахливих есесівців мешкає у твоєму домі. Ти розумієш, що ви із Софі будете в страшній небезпеці?

— Звісно. Але як мені пояснити їй, що нічого не робити — найкращий варіант у такі часи?

Матінка зупинилась. Вона поклала долоню на щоку В’янн і ніжно всміхнулася.

— Будь обережною, В’янн. Я вже була на похороні твоєї матері. Не хочу побувати на твоєму.

Розділ 30

Холодного дня в середині листопада Ізабель і Ґаетан залишили Брантом та сіли на потяг, що прямував до Байонни. У вагоні було повно німецьких солдатів, які були ще зосередженішими, ніж зазвичай. Ще більше їх було на платформі, коли вони дісталися пункту призначення.

Ізабель тримала Ґаетана за руку, поки вони просувалися крізь море сіро-зелених уніформ. Двоє молодих коханців на шляху до курортного містечка.

— Моя мама любила пляж. Я тобі казала? — спитала Ізабель, коли вони минали двох офіцерів СС.

— Ви, багаті дітки, бачите лише найкраще.

Вона всміхнулася.

— Ми не були багатими, Ґаетане, — пояснила вона, коли вони залишили станцію.

— Ну, бідними ви точно не були, — мовив він. — Я знаю, що таке бідність. — Після короткої паузи він додав: — Я міг би колись стати багатим. Колись, — повторив він, зітхнувши. Вона знала, про що він думає. Вони думали про це постійно. Чи існуватиме Франція в майбутньому? Ґаетан сповільнив ходу.

Ізабель побачила, що привернуло його увагу.

— Не зупиняйся, — попередив він. На дорозі перед ними встановили барикаду. Скрізь були солдати з гвинтівками.

— Що відбувається? — спитала Ізабель.

— Вони нас помітили, — мовив Ґаетан. Він міцніше стис її руку, і вони попрямували крізь рій німецьких військових.

Дебелий вартовий із квадратною головою став їм на шляху й наказав показати документи.

Ізабель простягнула йому посвідчення Жульєтт. Ґаетан показав свої фальшиві папери, але солдата більше цікавило те, що діється за його спиною. Він ледь глянув на посвідчення і віддав їх назад.

Ізабель невинно всміхнулася йому.

— Що тут сьогодні відбувається?

— Більше немає жодної вільної зони, — махнув вартовий, показуючи, щоб вони проходили.

— Немає вільної