Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

музику, і не просто як тло. Я процитував Ніцше, який також писав на концертах. Він полюбляв Бізе і якось написав: «Бізе робить мене кращим філософом».

Я сказав, що вважаю, що Моцарт робить мене кращим неврологом і що я писав про пацієнта, якого приймав — художника з колірною сліпотою. Ральф був у захваті: він чув про містера І., тому що я розповідав про нього Френсісу Кріку раніше того ж року. Сам Ральф займався дослідженням зорової системи тварин, проте він сказав, що хотів би зустрітися з містером І., який, на відміну від мавп, зможе йому розповісти про те, що саме він бачить (чи не бачить). Він намітив півдесятка простих, але дуже важливих тестів, що могли б точно вказати, на якому етапі руйнується побудова кольору в голові художника.

* * *

Ральф завжди міркував серйозними фізіологічними категоріями, тоді як неврологи, включно зі мною, часто вдовольняються феноменологією хвороби чи ушкодження мозку, мало замислюючись над точними механізмами, залученими до цього, і взагалі не задумуються над основним питанням: як із мозкової активності виринає досвід і свідомість. Для Ральфа усе, що він досліджував у мавпячому мозку, всі відкриття, які він так терпляче збирав одне за одним, було спрямоване на це основне питання — зв’язок мозку й розуму.

Як тільки я розповідав йому історії про те, що переживали мої пацієнти, він одразу ж втягував мене до фізіологічних обговорень: які частини мозку було залучено? Що відбувалося? Чи могли б ми змоделювати це на комп’ютері? Він був від природи здібним математиком, мав ступінь з фізики й полюбляв обчислювальну нейронауку, створюючи моделі й імітації неврологічних систем.[310]

Упродовж наступних двадцяти років ми з Ральфом були чудовими друзями. Кожне літо він проводив в Інституті Салка, а я часто приходив до нього. Як науковець Ральф був безкомпромісний, часто різкий і відвертий, а як людина — товариський, спонтанний і веселий. Йому подобалося бути чоловіком і батьком своїх близнюків. Я також був залучений у їхнє сімейне життя, як свого роду хрещений батько. Нам обом була до вподоби Ла-Хойя, де ми влаштовували тривалі піші чи велосипедні прогулянки, спостерігали за парапланами, що ширяли над крутими схилами або ж плавали в бухті. До 1995 року Ла-Хойя стала столицею світової нейронауки, разом із Інститутом Салка, Дослідницьким інститутом Скріппса і Каліфорнійським університетом у Сан-Дієго, до якого долучився Інститут нейронаук Джеральда Едельмана.[311] Ральф познайомив мене з декількома нейронауковцями з числа тих, які працюють в Інституті Салка, і я почав відчувати себе частиною цього надзвичайно різноманітного й самобутнього товариства.

У 2011-му Ральф помер, надто молодим, у п’ятдесят два роки, від раку мозку. Мені страшенно його бракує, проте, як і багато голосів моїх друзів і наставників, його голос став невід’ємною частиною мого мислення.

* * *

У 1953 році, навчаючись в Оксфорді, я прочитав знаменитий лист «про подвійну спіраль» Вотсона і Кріка, коли його було опубліковано у «Нейче». Хотів би зазначити, що я одразу ж збагнув її величезне значення, але ані я, ані, фактично, більшість людей тоді його не вгледіли.

Лише у 1962 році, коли Крік прибув до Сан-Франциско й виступив у Маунт-Зіоні, я почав розуміти усю важливість подвійної спіралі. Крік говорив не про конфігурацію ДНК, а про свою працю у співавторстві з молекулярним біологом Сідні Бреннером, у якій ішлося про визначенням того, як послідовність основ ДНК може зумовлювати послідовність амінокислот у білках. Після чотирьох років напруженої роботи вони продемонстрували, що до трансляції входить код із триплетів нуклеотидів. Саме це відкриття було не менш важливим, аніж відкриття подвійної спіралі.

Утім природно, що Крік уже перейшов до інших речей. У доповіді він згадав, що є дві великі справи, дослідження яких ще попереду — розуміння походження і природи життя, і розуміння зв’язку мозку й розуму — зокрема, біологічне підґрунтя свідомості. Виступаючи перед нами у 1962 році, чи ж мав він хоча б приблизне уявлення про те, що це будуть ті самі теми, з якими він сам виступатиме прийдешніми роками, відколи «пов’язав себе» з молекулярною біологією чи принаймні вивів її на позицію, звідки можна делегувати іншим?

У 1979 році Крік опублікував у «Сайнтифік Американ» статтю «Міркуючи про мозок», що певною мірою легітимізувала вивчення свідомості у нейронаукових категоріях. До цього питання свідомості вважалося невиправно суб’єктивним, а тому недоступним для наукового вивчення.

За кілька років, у 1986-му, я зустрів його на конференції у Сан-Дієго. Там юрмилося чимало науковців, проте коли настав час обіду, Крік висмикнув мене, схопив за плечі і всадовив поруч із собою зі словами: «Розказуйте мені історії!». Зокрема, він хотів почути розповіді про те, як може змінитися зорове сприйняття через захворювання чи ушкодження мозку.

Я зовсім не пригадую, що ми тоді їли чи що ще відбувалося за обідом, пам’ятаю лише, як розповідав йому історії про багатьох своїх пацієнтів, і як кожна з них викликала у його голові сплеск гіпотез і припущень. Пишучи йому кілька днів по тому, я сказав, що це «трохи нагадувало сидіння поруч із інтелектуальним ядерним реактором… Я ніколи не відчував такого напруження». Його полонила розповідь про містера І., а також про те, що деякі мої пацієнти упродовж кількох хвилин аури мігрені замість звичайного, безперервного зорового сприйняття переживали миготіння статичних, «заморожених» образів. Він поцікавився, чи це «кінематографічне», як я його називав, сприйняття було постійним, чи його можливо передбачити для того, щоб дослідити. (Я відповів, що не знаю).

* * *

Упродовж 1986 року я чимало часу проводив із містером І., а в січні 1987 написав Кріку: «Я завершив довгенький опис свого пацієнта. Лише під час роботи над цим я побачив, як колір може насправді бути церебрально-розумовим утворенням».

Більшу частину свого професійного життя я був відданий уявленням «наївного реалізму», розглядаючи, наприклад, зорові сприйняття, як прості зчитування зображення на сітківці. У дні мого навчання в Оксфорді цей «позитивістський» підхід переважав. Але тепер, коли я працював із містером І., ця ідея поступалася місцем зовсім іншому баченню мозку і розуму, баченню його, як явища конструктивного й творчого. Я додав, що відтепер почав цікавитися, чи всі сприйняттєві якості, включно зі сприйняттям руху, будуються мозком у такий спосіб.[312]

У листі також згадав про те, що працював над випадком містера І. зі своїм другом-офтальмологом Бобом Вассерманом і Ральфом Зіґелем, який розробив і супроводжував низку психофізичних експериментів з нашим пацієнтом. Я написав, що Семір Зекі також зустрічався