Ден Браун - Джерело

вогні міста. На нього дмухнуло свіжим холодним повітрям — і професор знову занурився в темряву й рушив угору.

Кроки вже були на сходах, і промінь ліхтаря заметався центральним колодязем. Ленґдон пройшов ще одну бійницю, і тут тупіт на сходах посилився: переслідувач біг за ним.

Ленґдон наздогнав Амбру й отця Бенью, які переводили подих. Поглянув униз, у глибоченний колодязь. Висота була карколомна — зору відкривалася вузька, закручена порожнина, подібна до мушлі велетенського наутилуса. Поруччя майже не було — тільки невисокий закрут понад колодязем, який сягав до коліна, і все. Ленґдон стримав хвилю нудоти.

Він поглянув угору — там було темно. Ленґдон чув, що тут понад сто сходинок, тож сподіватися, що вони опиняться нагорі до того, як їх наздожене озброєний незнайомець, не випадало.

— Тікайте… обоє!.. — видихнув Бенья, відступивши вбік, аби пропустити Ленґдона з Амброю.

— Так не буде, отче! — сказала Амбра і взяла за руку старого священика.

У Ленґдона її інстинкт збереження життя викликав повагу, але він також розумів: тікати сходами — це самогубство, надто велика ймовірність зловити кулю в спину. Із двох життєво важливих інстинктів — битись і тікати — варіант утечі вже розглядатися не міг.

«У нас це просто не вийде».

Пропустивши вгору Амбру й отця Бенью, Ленґдон розвернувся, зайняв стійку позицію і став обличчям до гвинтових сходів. Промінь ліхтарика наближався. Професор прихилився спиною до стіни й зачаївся, доки світло торкнулося сходів під ним. Раптом убивця з’явився в полі зору — темна постать, яка бігла, витягнувши обидві руки: в одній ліхтарик, у другій пістолет.

Ленґдон відрухово підскочив і стрибнув, виставивши ноги. Переслідувач побачив його, звів зброю, але тут обидві ноги Ленґдона врізалися йому в груди — і чоловіка відкинуло до стіни.

Наступні кілька секунд були як у тумані.

Ленґдон упав набік, стегно пронизав різкий біль, а нападник заточився назад, прокотився кілька сходин, де зі стогоном осів болючою масою. Ліхтарик прокотився далі, зупинився й освітив металевий предмет на сходах між Ленґдоном і нападником.

Пістолет.

Обидва водночас кинулися до нього, але Ленґдон зверху встиг першим і наставив зброю на нападника, який спинився точно під ним, зухвало дивлячись у дуло.

При світлі ліхтарика Ленґдон розгледів бороду з сивиною, прикметні білі штани… і одразу впізнав.

«Той самий адмірал з музею Ґуґґенхайма».

Ленґдон прицілився в голову чоловіка, тримаючи палець на гачку.

— Ти вбив мого друга Едмонда Кірша!

Чоловік важко дихав, але відповів одразу, і голос його був холодний, як крига.

— Я порахувався з ним. Твій друг Едмонд Кірш знищив мою сім’ю.

Розділ 75

«Ленґдон зламав мені ребра».

Адмірал Авіла відчував гострий біль із кожним подихом, здригався від болю, а його груди здіймалися, відчайдушно надолужуючи втрачений кисень. Роберт Ленґдон, присівши на сходах, невпевнено цілився в груди Авіли.

Авіла одразу згадав, чого його вчили свого часу, і почав оцінювати ситуацію. Мінус: у ворога є і зброя, і вигідне розташування. Плюс: судячи з того, як незвично професор тримає зброю, він мало з нею знайомий.

«Наміру вбивати мене він не має, — розважив Авіла. — Він триматиме мене тут і чекатиме на охорону». Судячи з галасу, було зрозуміло: охоронці Сагради Фамілії почули постріли й тепер біжать усередину.

«Діяти треба швидко».

Піднявши руки, Авіла поволі став на коліна, показуючи, що здається.

«Треба створити в Ленґдона враження, що він контролює ситуацію».

Хоча він і падав зі сходів, але відчув у себе за поясом той-таки керамічний пістолет, яким у музеї застрелив Кірша. Перед входом до храму він зарядив останню кулю й не витратив її на гвардійців — з одним узагалі впорався без зброї, а другого застрелив зі значно зручнішого пістолета, який, на жаль, тепер Ленґдон наставив на нього. Авіла пошкодував, що не поставив зброю на запобіжник: адже Ленґдон, мабуть, не вміє ним користуватися.

Авіла замислився, чи варто зараз хапати свій керамічний і стріляти в Ленґдона. Але навіть якщо він влучить, свої шанси вижити адмірал оцінював як п’ятдесят на п’ятдесят. Із недосвідченими стрільцями складність полягає в тому, що вони можуть вистрілити випадково.

«Якщо я зроблю занадто швидкий рух…»

Галас охоронців наближався, й Авіла зрозумів, що в разі, якщо його візьмуть під варту, татуювання «victor» дасть йому квиток на волю — принаймні так його запевняв Регент. Але в ту мить, убивши двох гвардійців королівської охорони, Авіла вже не був так певен, що вплив Регента його порятує.

«Я тут на завданні, — нагадав собі Авіла. — І треба його виконати. Знищити Роберта Ленґдона й Амбру Відаль».

Регент сказав Авілі зайти до храму східним службовим входом, однак Авіла натомість перемахнув огорожу. «Біля східного входу була засідка поліції… тож я зімпровізував».

Ленґдон говорив із притиском, цілячись в Авілу:

— Ти сказав, що Едмонд Кірш убив твою сім’ю. Це неправда. Едмонд — не вбивця!

«Це точно, — подумав Авіла. — Він був гірший».

Чорну правду про Кірша Авіла дізнався лише тиждень тому від Регента, який йому телефонував:

— Наш папа просить вас усунути відомого футуролога Едмонда Кірша. Причин на це у його святості багато, але він хотів би, щоб цим зайнялися саме ви.

— Чому я? — спитав Авіла.

— Адмірале, — прошепотів Регент. — Мені сумно казати вам це, але Едмонд Кірш є відповідальним за вибух у соборі, який знищив вашу сім’ю.

Спочатку Авіла не повірив власним вухам. Він не бачив причини, навіщо всесвітньовідомому вченому-комп’ютернику закладати бомбу в церкві.

— Ну ви ж військовий, адмірале, — пояснював Регент, — тож кому, як не вам, знати: молодий солдат, який у бою тисне на гачок, — це не головний винуватець убивства. Він пішак у руках більш могутніх — урядів, генералів, релігійних очільників — тих, хто або заплатив, або переконав його, що справа варта будь-якого заходу.

Авіла справді був добре знайомий із такою ситуацією.

— Те саме і з тероризмом, — продовжив Регент. — Найстрашніші не ті терористи, які встановлюють бомбу, а впливові лідери — ті, хто поширює ненависть серед людей, які втратили надію, надихає своїх пішаків на насильство. Тільки потужна і чорна душа може посіяти у світі зерна руйнації, схиляючи слабкодухих і довірливих до духовної нетерпимості, націоналізму чи ненависті.

Авіла не міг не погодитися.

— Теракти проти християн, — вів далі Регент, — ширяться по світу. Нові напади — це вже не стратегічно сплановані дії, а просто спонтанні злочини самотніх вовків, які відповідають на заклик до зброї, котрий чують від ворогів Христа. — Регент помовчав. — А до таких переконливих і могутніх ворогів я зараховую й атеїста