Ден Браун - Джерело

і пішов нагору. — Маю надію, ви знайшли те, що шукали. За хвилину побачимося нагорі!

Священик зник за поворотом сходів, а Амбра стривожено підвела голову від книги.

— Роберте, — сказала вона. — Не сходиться! Я двічі перерахувала, там сорок п’ять літер, а нам треба сорок сім!

— Як?! — Ленґдон підійшов, придивився до тексту й уважно перерахував літери.

«Релігії усі похмурі згаснуть & наука добра візьме трон». Так, звичайно, сорок п’ять. Ошелешений професор знову придивився до рядка.

— Едмонд точно казав «сорок сім», а не «сорок п’ять»?

— Так, однозначно.

Ленґдон перечитав слова. «Але ж це точно воно! — думав він. — Що ж я не врахував?»

Він уважно придивився до кожної літери в рядку. І майже в кінці побачив:

& наука добра візьме трон.

— Амперсанд ти порахувала? — запитав Ленґдон. — Знак, який Блейк написав замість «і».

Амбра дивно поглянула на нього й похитала головою:

— Та все одно літери бракує.

«А от і ні, — усміхнувся Ленґдон. — Це шифр у шифрі».

Ленґдона просто зачарувала хитра витівка Едмонда. Геній-параноїк дуже простим типографським трюком захистився навіть від того, хто міг би дізнатися його улюблений рядок — його ще треба правильно набрати!

«Значення амперсанда! — подумав Ленґдон. — Едмонд його пам’ятав».

Походження знака & — це була одна з перших речей, які на заняттях із семіотики Ленґдон розповідав студентам. Символ & — це логограма — буквально, картинка, яка позначає слово. Багато людей гадають, ніби цей знак якимсь чином походить він англійського сполучника «and», але насправді він пов’язаний із латинським et. Незвичайна форма знака «&» — це типографське змішання літер E і T — цю лігатуру нині можна розгледіти в комп’ютерних шрифтах на кшталт Trebuchet, в «&» якого чітко прочитується латинське коріння.

Ленґдон ніколи не забуде, що було через тиждень після того, як він розповів групі Едмонда про амперсанд: юний геній прийшов на пари у футболці з написом «Амперсанд дзвонив додому!»[77]

Тепер, стоячи над поемою Блейка, Ленґдон чітко уявив пароль Едмонда:

релігіїусіпохмурізгаснутьетнаукадобравізьметрон

«Квінтесенція Едмонда!» — подумав Ленґдон і швидко розкрив Амбрі сенс штуки, якою Едмонд забезпечив надійність свого пароля.

Коли Амбра почула, то засяяла такою усмішкою, якої від неї Ленґдон ще не бачив.

— Що ж, — мовила вона. — Тепер де ж нам сумніватися в тому, який Едмонд Кірш був ґік…

Вони розсміялися, відвівши душу на самоті в крипті.

— Ти знайшов пароль! — з радістю і вдячністю вигукнула вона. — І мені ще більше шкода Едмондового телефона. Якби я його не впустила, ми б могли просто зараз почати трансляцію.

— То не твоя провина, — запевнив її він. — І, я ж казав, я знаю, як знайти Вінстона.

«Ну принаймні сам так вважаю», — додав він подумки.

Ленґдон уявив собі Барселону з висоти пташиного польоту; попереду була незвичайна загадка… аж тут тишу крипти розірвав крик згори.

Отець Бенья відчайдушно гукав їх.

Розділ 74

— Швидко! Сеньйорито Відаль!.. Професоре Ленґдон!.. Підніміться до мене!

Ленґдон з Амброю побігли сходами з крипти, а отець Бенья не припиняв кричати. Коли сходи скінчилися, Ленґдон вибіг у головне приміщення храму — і одразу загубився в повній темряві.

«Нічого не видно!»

Обережно ступаючи вперед, він намагався звикнути до темряви після лампад, які освітлювали крипту. За ним піднялася й Амбра, і теж примружилася.

— Сюди! — у відчаї кричав Бенья.

Вони пішли на голос і знайшли священика зовсім на краю слабко освітленої плями, яка поширювалася над спуском до крипти. Отець Бенья стояв на колінах над темним тілом.

Обоє підбігли до Беньї — і Ленґдон відсахнувся: на підлозі, гротескно закинувши голову, лежав агент Діас. Гвардієць лежав на животі, але не долілиць: голова його була скручена на 180 градусів назад, і неживі очі дивилися в стелю храму. Ленґдон опустився на підлогу, тепер розуміючи паніку отця Беньї.

Холод пробіг йому поза шкірою, професор різко встав і почав роззиратися, намагаючись вирізнити у темній залі бодай якісь ознаки руху.

— Його пістолет, — прошепотіла Амбра, показуючи порожню кобуру, — зник!

Вона подивилася в темряву навколо й гукнула:

— Агенте Фонсека!

У темряві почулися кроки, а потім — звуки боротьби. І раптом — оглушливий постріл упритул — різкий, раптовий! Ленґдон, Амбра і Бенья кинулися геть, а за луною пострілу в храмі розкотився болісний крик:

— ¡Corre![78]

Ще один постріл — і глухий звук падіння. Так тіло падає на підлогу, і цей звук годі переплутати з будь-яким іншим.

Ленґдон уже схопив Амбру за руку й потяг у темряву понад стінами храму. Отець Бенья їх наздогнав, і всі троє тепер ховалися в жорсткій тиші, тулячись до холодного каменю.

Ленґдон вдивлявся в пітьму, все намагаючись розпізнати, що діється навколо.

«Хтось щойно вбив Діаса і Фонсеку! Хто це, хто тут? Що йому треба?»

Професорові спадав на думку один-єдиний логічний висновок: убивця, який зачаївся в темряві Сагради Фамілії, прийшов не за тим, щоб убити двох випадкових агентів Гвардії: він прийшов по нього й Амбру.

«Хтось усе ще намагається навіки приховати відкриття Едмонда!»

Раптом посеред храму загорівся яскравий ліхтарик — промінь широкою дугою коливався врізнобіч, рухаючись у їхній бік. Ленґдон розумів: ще кілька секунд — і промінь досягне їх.

— Сюди! — прошепотів Бенья і потяг Амбру під стіною в інший бік. Промінь насувався, і Ленґдон поспішив за ними. Бенья з Амброю раптом різко завернули праворуч і зникли в якомусь проході, Ленґдон ускочив туди теж — і одразу спіткнувся об сходи. Амбра з Беньєю вже підіймались, і Ленґдон, повернувши собі рівновагу, подався за ними, а озирнувшись, помітив, що промінь уже торкнувся нижніх сходинок.

Ленґдон завмер, причаївся.

Світло затрималось, а відтак стало посилюватися.

«Він іде сюди!»

Ленґдон чув угорі, як скрадалися сходами Амбра і Бенья. Розвернувся й кинувся за ними, але знову перечепився, налетів на стіну й зрозумів, що сходи не прості, а знов-таки гвинтові. Приклавши руку до стіни, Ленґдон рушив угору по спіралі, одразу зрозумівши, де перебуває.

«Ті самі страшні сходи Сагради Фамілії».

Він підняв погляд і побачив ледь помітне світло з вікон нагорі: його було рівно стільки, щоб розгледіти вузьку трубу, в якій він рухався. У Ленґдона затерпли ноги — і він зупинився: в тісноті його охопив напад клаустрофобії.

«Уперед, нагору!» — закликав розум, але всі м’язи скувало страхом.

Десь ізнизу, з приміщення храму, почулися важкі кроки. Професор змусив себе рухатися далі, якомога швидше підійматися гвинтовими сходами. Світло вгорі стало яснішим, коли Ленґдон проминав отвір, схожий на широку бійницю, крізь який сяяли