Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

— А я не можу дочекатися зустрічі з тобою, — відказала дружина.

Я всміхнувся і поклав слухавку.

За кілька хвилин з лазнички вийшов Сограб. Після візиту до Реймонда Ендрюза він вимовив заледве десять слів, і всі мої намагання зав’язати розмову завершувалися щонайбільше кивком або односкладовою відповіддю. Хлопчик заліз у ліжко і натягнув ковдру до підборіддя. А невдовзі вже посопував.

Я протер круглу плямку на запітнілому дзеркалі та поголився старомодним готельним станком — таким, який треба відкривати та вставляти лезо в тримач. Потім теж заліз у ванну і лежав там, аж доки гаряча парка вода охолола і моя шкіра вкрилася сиротами. Лежав, поринувши в роздуми, мрії, фантазії...

Омар Фейсал виявився смаглявим кругловидим чоловіком з ямочками на щоках, чорними очима-ґудзиками та приязною усмішкою, що світилася щілиною між зубами. Його тонке волосся було зібране в кінський хвіст. Омар був у коричневому вельветовому костюмі зі шкіряними латками на ліктях і мав із собою зношений і напхом напханий портфель. Йому бракувало ручки, тож Омар тулив портфель до грудей. Він був із тих людей, які мають звичку починати речення смішком і зайвими перепрошеннями на кшталт: «Вибачайте, я буду о п’ятій». І смішок. Коли я зателефонував йому, Омар наполіг, що приїде до нас. «Перепрошую, але таксисти в цьому місті — мов ті акули, — сказав досконалою англійською без нотки акценту. — Вчують іноземця — здеруть потрійну ціну».

Омар протиснувся в двері з усмішкою та вибаченнями, сопучи та пітніючи. Витер чоло хустинкою, відкрив портфель, покопирсався в ньому, шукаючи блокнот, і перепросив за розсипані на постелі папери. Сограб сидів, схрестивши ноги, на своєму ліжку й одним оком дивився телевізор, який працював у беззвучному режимі, а другим стежив за квапливим юристом. Вранці я йому розповів, що до нас прийде Фейсал, хлопчик кивнув, хотів був щось запитати, але змовчав і натомість продовжив дивитися передачу з балакучими тваринами.

— Ага, осьде він, — сказав Фейсал, розгортаючи лінійований блокнот із жовтими сторінками. — Сподіваюся, мої діти у справах організаційних будуть схожі на матір. Вибачайте, мабуть, від свого потенційного адвоката ви сподівалися почути не таке, еге ж?

Він засміявся.

— Ну, Реймонд Ендрюз про вас високої думки.

— Містер Ендрюз! Авжеж, авжеж. Достойний чоловік. Власне, він зателефонував мені та розповів про вас.

— Справді?

— О так.

— Отже, ви знаєте про нашу ситуацію.

Фейсал доторкнувся до намистинок поту над верхньою губою.

— Я знаю ту версію, яку ви розповіли містерові Ендрюзу, — відказав, і на його щоках з’явилися ямочки від удавано скромної усмішки. Він повернувся до Сограба. — А це, напевне, і є той юнак, через якого весь клопіт, — промовив мовою фарсі.

— Це Сограб, — сказав я. — Сограбе, це пан Фейсал, адвокат, про якого я тобі розповідав.

Сограб зіслизнув з ліжка та потис Омарові Фейсалу руку.

— Солям алєйкум, — промовив неголосно.

— Алєйкум солям, Сограбе, — відповів Фейсал. — Ти ж знаєш, що тебе названо на честь великого воїна?

Сограб кивнув. Знову заліз на ліжко та вклався на бік, щоб дивитися телик.

— Не знав, що ви так добре розмовляєте фарсі, — сказав я англійською. — Ви виросли в Кабулі?

— Ні, я народився в Карачі[109]. Але в Кабулі прожив кілька років. У Шарі-Нау, поблизу мечеті Хаджі Якуб, — розповів Фейсал. — А виріс я взагалі в Берклі. Батько відкрив там музичну крамничку наприкінці шістдесятих. Вільне кохання, стрічки на головах, строкаті сорочки та ще багато чого такого, ну, ви в курсі, — він нахилився вперед. — Я бував на Вудстоку.

— Круто, — сказав я, і Фейсал засміявся так голосно, що знову почав пітніти. — Власне, я розповів містеру Ендрюзу правду, приховавши лише один-два, ну, може, три факти. Вам я розповім нецензуровану версію.

Адвокат лизнув палець, погортав сторінки, знайшов чисту, зняв з ручки ковпачок.

— Я ціную це, Аміре. Пропоную надалі провадити розмову англійською.

— Згода.

І я все йому розповів. Про зустріч з Рахімом-ханом, поїздку в Кабул, сиротинець, каменування на стадіоні Ґазі.

— Господи, — прошепотів Фейсал, — як прикро, а в мене були такі приємні спогади про Кабул. Важко повірити, що це те саме місто, про яке ви мені розказуєте.

— А ви бували там останнім часом?

— О Боже, ні.

— Це вам не Берклі, повірте.

— Продовжуйте.

І я розповів йому все, що було далі: про зустріч з Ассефом, про бійку, про Сограба та його рогатку, про втечу в Пакистан. Коли завершив, Фейсал зробив кілька нотаток, глибоко вдихнув і похмуро на мене глянув.

— Що ж, Аміре, на вас чекає дуже нелегка битва.

— Її можливо виграти?

Він надів на ручку ковпачок.

— Ризикую здатися схожим на Реймонда Ендрюза, однак це малоймовірно. Не скажу, що неможливо, але малоймовірно.

Зникли його приязна усмішка та грайливий вираз очей.

— Але ж таким дітям, як Сограб, якраз найбільше потрібен дім, — сказав я. — Усі ці правила та інструкції видаються мені просто безглуздими!

— Не переконуйте переконаного, Аміре, — відказав адвокат. — Проте стан речей такий, що чинні імміграційні закони, політика агенцій з усиновлення та політичне становище в Афганістані — усе проти вас.

— Не розумію, — сказав я. Мені кортіло щось розтрощити. — Тобто розумію, але не сприймаю.

Омар кивнув із насупленим чолом.

— Що ж, такі справи. У разі катастрофи, чи то природної, чи то спровокованої людьми — а талібан це катастрофа, Аміре, повірте мені, — завжди важко довести, що дитина справді осиротіла. Бо дітей відправляють у табори для біженців, або ж батьки просто кидають їх, тому що не здатні дбати. Таке трапляється весь час. І тому міграційна служба не видасть візи, поки не переконається, що дитина справді відповідає визначенню «офіційний сирота». Вибачайте, розумію, що це абсурдно, проте вам потрібно роздобути свідоцтво про смерть.

— Ви ж були в Афганістані, самі знаєте, що це неможливо.

— Знаю, — відказав Омар. — Добре, припустімо, що в дитини точно нема живих батьків. Але навіть у такому разі міграційна служба вважає, що дитину має всиновити хтось з її країни — задля збереження спадкоємності.

— Якої ще спадкоємності? — запитав я. — талібан знищив усе, що можна назвати афганським спадком. Ви бачили, що вони зробили з гігантськими буддами в Баміяні?

— Вибачайте, Аміре, та я просто