Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

— Ми не знаємо всього, — відповів Елар. — Можливо, це наслідки того, що сталося в Церкві. Можливо, її власна свідомість закрила доступ до спогадів, щоб захистити її.

Я впав у крісло, закривши обличчя руками. Моє серце калатало так сильно, що я чув кожен удар у вухах. Вона жива. Вона тут. Але вона мене не пам’ятає. Не пам’ятає нас. Не пам’ятає себе.

— Я вже змирився з її смертю, Еларе, — прошепотів я, більше до себе, ніж до нього. — Я поховав її у своєму серці. А тепер… тепер вона тут, але це вже не вона.

— Вона все ще вона, — тихо сказав Елар. — Просто… їй потрібен час.

— І ти думаєш, що я маю просто сидіти і чекати? — я підвів голову, відчуваючи, як роздратування знову починає наростати. — Як ти можеш бути таким… спокійним?

— Бо я знаю, що буде, якщо ми на неї натиснемо, — відповів він, нахилившись вперед і дивлячись мені прямо в очі. — Вона піде. Втече. І ти більше ніколи її не побачиш.

Ми сиділи у тиші, поки інші двоє незграбно піднімалися і виходили з кабінету, очевидно, розуміючи, що наша розмова триватиме довше.

Пізніше ми з Еларом сиділи за столом з черговою пляшкою віскі між нами, заливаючи наше горе. Він розлив по келихах і підняв свій, дивлячись на мене з легкою усмішкою.

— Вона вперта, Хаміде. Як і ти.  Не тисни на неї.

— Так, як скажеш. - буркнув я, думаючи як би з нею поговорити. 

— Хаміде, я серйозно! - гучніше сказав Елар. 

— Давай завтра це обговоримо. - я одним ковтком осушив свій келих і встав з-за столу, направившись до дверей. - Мені треба все обдумати. І поспати. 

Стукіт в двері. 

— Я вже сказав, що ми завтра все обговоримо! - гаркнув я, підходячи до дверей, але відкривши їх побачив не відьмака, а лиш.. її. Кіру. Чи точніше Роуз. 

— Що обговоримо? - всміхаючись перепитала вона. 

— Нічого.. вибач, я думав що це Елар.. - я трохи знітився. - Що тобі треба? 

— Хмм.. - вона просковзнула в мене під рукою і увійшла в кімнату, в якій раптом стало занадто тісно й душно для нас обох. - Тут гарно. - дівчина пройшла повз стіл, завалений паперами і спорядженням. Зупинившись вона уважно роздивлялась документи. 

— Щось шукаєш? - прошепотів я ій на вухо, вмить опинившись поруч. 

Її запах пʼянить мене. Хитнувши головою я постарався заспокоїтися. 

Роуз різко обернулася, наші очі зустрілися і мені миттєво забракло повітря. Очі.. Її очі. 

Скільки б я не боровся з видіннями, з тугою і сумом - тільки робота допомагала мені відволіктись. Але зараз я тут, в цій кімнаті, наодинці з дівчиною, яка виглядає як кохання всього мого життя.

— Я прийшла поговорити. - тим часом сказала дівчина, розстібаючи застібки на спорядженні. 

Одна за одною відмикались металеві застібки і шкіряні ремінці, після чого куртка разом з кофтою полетіли на підлогу. 

— Поговорити..? - в горлі пересохло і я спрагло облизнув губи. 

Не памʼятаю, щоб я колись відчував такий голод. І я зараз зовсім не про їжу. 

За курткою швидко на підлогу були відкинуті тактичні штани з укріпленими пластинами. Зробивши крок назад, я обвів дівчину поглядом. Ідеальна фігура, тонка талія… Таку б закрити вдома і нікуди не відпускати.. Несвідомо я знову облизнув пересохлі губи, розглядаючи шрами та татуювання на дівочому тілі. Вони тягнулися поряд, іноді перекриваючи, а іноді підкреслюючи один одного. Ті, хто зробив це з моєю дівчинкою, поплатяться…

— Знаєш.. Я ж бачу як ти на мене дивишся. - дівчина підійшла ближче з найсексуальнішою посмішкою в світі і ніжно провела рукою по моїй шиї. 

— І як же я на тебе дивлюся? - тихе, ледь не гарчаще запитання вирвалось з моїх вуст, більше подібне до погрози. 

— Ніби хочеш мене зʼїсти. - з тою ж усмішкою на вустах прошепотіла мені на вухо Роуз, вставши навшпиньки.

Святі фендріани, дайте мені сил втриматись. 

Я не торкався жодної жінки з моменту зникнення Кіри, в моїй голові вибудувалась стіна, яка не дозволяла мені навіть подумати про це. Але вона розбирала цю стіну, камінь за каменем. 

— Вибач, я.. я.. - я замʼявся, опустивши очі.

Краєм ока вловивши легку усмішку, я відчув, як ніжна долоня пестить мою щоку, після чого спускається нижче. Шия, груди.. Чорт забирай, дихай Хамід! Дихай! 

— Ми не повинні.. - почав було казати я, та за мить мене зупинили солодкі пухкі губи, які прилинули до моїх вуст, вибивши все повітря з легень. 

— До дідька все, що ми повинні, чи не повинні робити.. - прошепотіла дівчина мені на вухо. 

До дідька. Роуз, чи Кіра - байдуже. Це Вона. Вона вибила цю стіну. Зламала її і, переступивши, підійшла впритул. 

Я підхопив її під стегна і притягнув до себе, так що руки дівчини одразу опинились на моїй шиї. Не припиняючи наш поцілунок, я підніс її до ліжка. 

— Ти впевнена, що хочеш цього? - останній раз запитав я, з надією на відмову десь глибоко всередині мене. - Це твій останній шанс піти. 

— А чому ти вирішив, що я хочу піти? - з усмішкою відповіла вона.

— Бо втекти від мене я більше не дозволю. - прогарчав я і кинув її на ліжко.

Шляху назад немає. 

Вона сперлася ліктями на ліжко і уважно дивилася на мене великими, до біса зеленими очима. Очима, які я бачив у снах останні чотири років. Та кому я брешу, я бачив їх кожної ночі з дня зустрічі з Кірою. Очі, які мали належати тільки мені. Кожен їх погляд, кожна їх усмішка, кожна злість і кожен бісик у цих проклятих зелених очах. 

Сьогодні вона моя і тільки моя. Плювати що буде завтра. 

Стягнувши кофту через голову я повільно розстібнув штани, насолоджуючись красою іі довгих ніг та круглих стегон, округлих грудей і татуювань, вкривавших тіло, прикрите тільки спортивною білизною для тренувань. 

Різко подавшись вперед я вперся руками в ліжко обабіч від тіла Роуз і відчув як її шкіра взялась сиротами. Боїться.. правильно робить. Але я давай їй шанс втекти. Наші погляди зустрілися і я побачив виклик у її очах. Виклик породжений страхом? Цікаво..