Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

— Настю, — його голос був тихим, але наполегливим. — Це між нами.

Я зустріла його погляд і зрозуміла — зараз краще зробити, як він каже. Але це не означає, що я піду далеко звідси.

— Нехай твоя хвойда вийде, — її голос був холодним і різким, немов удар батога. — Ми з тобою будемо говорити наодинці. – з натиском повторила вона.

Я ледь стрималася, щоб не відповісти. Тільки міцніше стисла зуби. Емір глянув на неї, а потім кинув погляд на мене. Його очі — ці завжди впевнені, владні очі — зараз виражали цілу бурю емоцій.

— Вона залишиться, — нарешті, рішуче відповів він, ніби відрізав.

— Ну що ж, — Лейла посміхнулася куточком губ, — нехай. Але ви обидва про це пожалкуєте.

Раптом у кімнаті щось змінилося. Я не одразу зрозуміла, що саме, але відчула це — наче повітря стало густішим. Із тіні в дальньому кінці кімнати з’явився силует. Ні, це не просто силует. Це примара. Це...

Я затамувала подих, коли фігура наблизилася до світла. Спочатку я побачила лише частини: широкі плечі, впевнену ходу. Потім його обличчя. Воно було трохи змарнілим, але знайомим до болю. Очі — ті самі пронизливі очі, які я бачила в своїх найжахливіших снах.

— Салім? — прошепотіла я, майже не вірячи власним словам.

Він підійшов ближче, і тепер не було сумнівів — це був він. Живий. І прямо тут.

Емір стояв як вкопаний. Його обличчя спершу застигло в недовірі, а потім на ньому з’явився вираз шоку, який він навіть не намагався приховати.

— Це… неможливо, — прошепотів він. Його голос тріснув, як суха гілка.

Салім підійшов до Лейли і обійняв її. Її обличчя засяяло від переможної усмішки. А потім він сказав:

— Нехай Анастасія залишиться.

Його слова, хоча й вимовлені тихо, розрізали повітря, як ніж. Я відчула, як у мене підкосилися ноги. Емір різко обернувся до мене, ніби хотів переконатися, що я це теж почула. Я подивилася на нього, і в його очах було щось, чого я раніше ніколи не бачила. Розгубленість? Біль? Страх?

— Що за чортівня? — Емір, здавалося, нарешті отямився. Його голос зірвався на крик. — Ти ж мертвий! Ми ховали тебе! Ми…

Салім спокійно подивився на нього, не звертаючи уваги на його гнів. Його спокій був навіть більш лякаючим, ніж сам факт того, що він тут.

— Хочеш правду? — Салім нахилив голову. — Запитай у Лейли.

Емір обернувся до Лейли, і я побачила, як його обличчя наповнилося люттю.

— Що ти зробила? — прохрипів він.

— Я зробила те, що мала зробити, — відповіла вона, і в її голосі не було ні краплі каяття. — Ти завжди був сліпим, Еміре. Я лише виправила твої помилки.

Ці слова змусили мене ще міцніше стиснути кулаки. Я відчувала, як гнів повільно піднімається зсередини.

— Анастасія, — раптом звернувся до мене Салім. Його голос був тихим, але таким знайомим. — Залишайся. Я хочу поговорити і з тобою.

Я подивилася на Еміра. Він стояв, мов громом уражений. Його руки стиснуті в кулаки, плечі напружені, щелепа стиснута так сильно, що можна було почути, як скриплять його зуби.

— Ніхто нікуди не піде, — сказав він нарешті. Його голос був низьким і небезпечним. — Ми всі залишимося тут. І ти розкажеш мені все, Лейло. Інакше я клянусь…

Він замовк, не договоривши. Але в його очах горіла така лють, що я зрозуміла: це лише початок.